Мені 64 роки. У мене троє дітей і троє онуків. Чоловік помер. 24 лютого страшний був день. Почалася війна, і мій менший син пішов із перших днів на фронт. Найстрашніше – це чекати дитину і чекати кінця війни.

У нас люди об'єдналися, допомагають ЗСУ і продуктами, і грошима. Люди дуже згуртовані стали, навіть не віриться. Весь час я тут. 

Менший синочок мій на війні, а двоє старших поки що вдома. Вони ходять допомагати сім'ям, де хлопці воюють, а жінки та діти залишилися самі. Вони допомагають усім, чим тільки можна.

Я взагалі-то дуже хвора людина, тому мені страшно зайвий раз вмикати телевізор. Стараюся менше дивитися новини, бо це дуже на мене впливає.

Хочеться бачити майбутнє квітучим і щасливим. Скоріше б уже прийшов мир до нас! І потім будемо все відбудовувати. Ми ж українці.