Батьки і дитина – їхнє життя і здоров’я хвилювали Інну, мешканку Новгородського, найбільше під час війни. Літні люди не захотіли залишати рідний будинок навіть під обстрілами, а сина довелося довго лікувати від переляку та його наслідків у лікарнях.
Тяжко дуже говорити на цю тему. Були і паніка, і страх, коли я вперше побачила танкову колону.
Батьки були у Слов’янську, тому ми ще більше відчували паніку та страх, коли окупували Слов’янськ. Розуміли, що допомогти особливо нічим не можемо. Батьки похилого віку, відмовилися виїжджати не тому, що їм не хотілося, а тому, що вони фізично не могли й боялися покинути будинок.
Коли були сильні бої, ми виїжджали до Слов’янська; його на той час уже звільнили. Потім виїхали звідти у червні-липні. Але коли в нас розпочалися обстріли «Градами», ми виїжджали до батьків.
Одного разу, коли саме «Гради» пішли, у моєї дитини від переляку почалися великі проблеми зі здоров’ям. Ми їздили по лікарнях, але зараз, слава Богу, через кілька років усе відновили.
Як ми жили? Продуктів не було, не дозволяли якийсь час завозити продукти харчування. Усе це вигрібалось із магазинів. Ми розуміли, що завезуть, а все одно була паніка.
Стріляли, а ми іноді й не чули. Як біжать до підвалу – так і ми біжимо. Якось ми стоїмо, закриваємо консервацію, працюють пральна машинка й пилосос. І в нас починають тремтіти підлоги! Тоді ми зрозуміли, що щось не так. Ми тільки встигли з третього поверху спуститись на другий, як усе закінчилося.
Ще був епізод. Зі Слов’янська йшла колона, а я саме дитину возила по лікарнях. Ішла колона, я стояла між Новгородським і Дзержинським [Нью-Йорком та Торецьким] на блокпості. Я стою на цих плитах найперша. Раптом солдати хапають автомати й біжать, кричачи, що наступ. І, виходить, що я назад не можу поїхати – за мною колона, і вперед я не можу поїхати, бо якщо зараз рвану, то мене можуть обстріляти.
