Настільки звична, що іноді дивуєшся. Діти тоном знавців нудними голосами сперечаються про те, яку гармату потягнули дорогою або що там далеко за горизонтом відбувається: відлітає або лягає? І де це? А якщо близько, то дітвора зі злякано-завороженими обличчями носиться, розшукуючи якнайвищу точку огляду.

Буває особливо страшно ввечері укладати дітей спати, коли чуєш, що десь далеко знову йде стрільба з чогось важкого.

Але однаково, через неспокій думки починають метатися; картинки, які малює буйна фантазія, одна страшніша за іншу. Зусиллям волі затикаю рот своїй уяві, бо думки матеріальні. А колись війни не було…

«Ми й гадки не мали, які ми були щасливі»

Які ми були тоді щасливі! А ми й не здогадувалися. Думали, що так буде завжди. Високо-високо в небі літали літаки. Білий штрих на волошковій гладі завжди породжував дитячі думки: «Люди летять кудись далеко, у цікаві місця, де я не була».

Ходили через наше селище приміські електрички, пасажирські й багато товарних потягів. А потім були підірваний залізничний міст біля Новобахмутівки, розбомблені залізничні колії в Авдіївці.

«Усе змінилося миттєво, різко та дуже болісно»

Усе зруйнувалося поступово. У процесі руйнування ми звикли до думки про війну, усвідомлення цього факту прийшло набагато пізніше. І разом з усвідомленням прийшло відчуття того, що все змінилося миттєво, різко та дуже болісно.

До війни моя сім'я не була багатодітною. Дітей у мене було двоє, були плани на майбутнє, була робота. Зараз я в декретній відпустці для догляду за молодшою дочкою, їй всього півтора року.

«Перестала їздити на роботу – страшно не повернутися»

До війни я працювала в Авдіївському ПТУ викладачем. Ставка була неповна, бо годин було мало, але ми справлялися.

Коли почалися активні бойові дії, їздити на роботу перестала.

Боялася, що зі мною щось трапиться – і діти можуть залишитися без мами. Боялася, що не зможу виїхати з роботи (приміські потяги тоді не ходили, автобуси ходили вкрай нерегулярно), а вдома всі збожеволіють через занепокоєння. Зі зв'язком теж були проблеми, зателефонувати й заспокоїтися не було можливим. Усе-таки, бути поруч з дітьми не так страшно, як розлучитися з ними.

Приходили думки про від'їзд куди-небудь, хоч на захід, хоч у Росію. Але як бути, якщо залишиться моє дитинство, мій рідний дім, могили дідуся та бабусі? Це місце, де ми виросли, це наша земля. Як я кудись поїду?

«На межі виживання»

З батьком моєї молодшої дочки ми намагаємося звести кінці з кінцями, крутимося, тримаємо город і сад. Але найбільша проблема – немає заробітків – того, що було до війни.

Наша сім'я, як багато тисяч інших, зараз на межі виживання. Раніше в багатьох була можливість працювати в Донецьку й інших містах. Тепер ця можливість відрізана, причому відрізана по живому, по родинних і дружніх зв'язках.

«Відкрилися потаємні куточки душі»

Непрості часи настали. Зіставлення цін і доходів жахає. Якщо дорослі люди доношують куплене до війни, то дітвора хоче їсти та росте. Іноді здається, що вони ростуть на очах.  І наша сім'я метається між ситими й одягненими.

За всіх цих труднощів у людей відкрилися потаємні куточки душі.  У декого прийшло озлоблення й образа, в інших бажання згуртуватися та допомагати одне одному.

Якби не гуманітарна допомога, нашій сім'ї було б дуже-дуже тяжко. Мої діти сприймають гуманітарну допомогу як подарунки, радіють і копошаться в пакетах.

«Допомога необхідна»

Наша сім'я глибоко вдячна Фонду Ріната Ахметова за допомогу в цей нелегкий, дуже нелегкий час. Ця допомога по-справжньому необхідна та своєчасна. Завдяки допомозі Фонду нашій родині вдається викроювати крихти коштів на одяг і ліки. Без них ніяк. Діти не перестають хворіти і в мирний час, і під час війни.

Коли настане мир і все почне ставати на свої місця, з'являться плани на майбутнє, надії на краще, можливості заробляти. Тоді, сподіваюся, ми не будемо потребувати допомоги. Ми зможемо і самі поділитися тим, що є. А зараз ця допомога потрібна нам.

Дай Боже вам усім величезного щастя в житті, міцного здоров'я та найголовніше – мирного неба.