10 жовтня 2014 року я народила Руслана, меншого сина. Якраз найбільший розпал починався бойових дій. Я потрапила в пологовий будинок 10-го числа, а 14-го обстріляли похоронну [ходу] в Сартані. Було страшно.
Казали: коли що – забирати діток, бігти в підвали. Але я боялася. У мене дитина була у важкому стані, вона сама не дихала. Я переживала. Я боялася і за своїх дітей – тих, що залишилися вдома, і переживала за цю дитину. Коли нам казали забирати дітей і бігти в підвал, у схованку, я запитую: «А моя дитина?» Вони кажуть: «А ваша дитина буде матрацами обкладена». – «Я поруч із нею буду». – «У вас вдома троє».
Ми сиділи місяцями без світла. Варили їсти на вогнищі. Нам тільки зроблять світло – і його відразу розіб'ють. Були й без води, й без світла.
Нікуди було втекти. Але потім я орендувала квартиру, і ми почали тікати, якщо сильно страшно. Відчуваємо, що щось намічається, – ми відразу до Маріуполя.
Ми не були готові до цього. Раптово техніка зайшла в село. Коли діти побачили, почали тільки від одного вигляду тікати, плакати, злякалися.
Але потім, коли почали стріляти й коли впали «Гради» в лютому 2015 року поряд із нашими з будинками, діти дуже сильно злякалися.
І якраз дитина була маленька. Ми її одягали, сповивали вже прямо в коридорі, бо не встигали. У нас згасло світло, посипалась стеля. Ми ховалися.
Діти все це зрозуміли самі. Вони вже розбиралися, де стріляє танк, де гаубиця, де РПГ. Я досі це зрозуміти не можу. Я завжди казала їм: «Не переживайте, це килими вибивають». Вони відповідають: «Ні, це стріляє танк».
Звідки стріляли, куди, де влучило? Ми не знали. Ми лише на ранок бачили, що впало поруч із будинком або ще де-небудь.
У мого рідного брата сусід виходив з дому. Упав снаряд у дворі – і осколком його вбило. Є й такі знайомі в селищі, що у них ноги простріляні.
Ми не одержували пенсію, не одержували зарплату, не одержували дитячу допомогу. Мені було дуже важко. Ми залізли у великі борги. Так-сяк, але виживали.
Потім я вирішила: вже дитина підросла, два роки їй було, жити якось треба. Мені треба йти на роботу, тому що допомоги я не маю. На одну мамину пенсію прожити неможливо. І я прийняла рішення – пішла. Ось уже три роки працюю в дитбудинку, у Центрі опіки.
Мені порадили подати документи на отримання квартири. Я навіть не вірила, що вдасться. Нам зателефонували буквально за три або чотири місяці, видали житло. І я рік живу в цій квартирі. Тепер діти у мене живуть спокійно, не чують пострілів, ходять до гімназії № 1. Уся сім'я моя зі мною.
Дай Боже, закінчиться війна, і все буде добре. Уже набридло. Буває, що чути й тут. І я кажу: «Та це машина проїхала». Менший син каже: «Мамо, це ж стріляють».
Ми отримували допомогу від Ріната Ахметова. Він до села Чермалик привозив продуктові набори. Потім як переселенці, нам сказали, що ми можемо отримувати тут, у Маріуполі. Ми отримували. Це дуже добра підтримка для нашої сім'ї, дуже добра. Я працювала одна. Зараз працювати почав син. Мені вже стало легше трошки.
Я тепер маю опору, є на кого покластися. Ходить залюбки на роботу. Він зрозумів, що має свою зарплату. Він уже від мене не залежить, немає такого: «Мамо, дай мені сходити туди або туди». Тепер він уже запитує: «Мамо, чим тобі допомогти?»
Середній син займається футболом. Йому на день народження старший син купив за тисячу гривень бутси. Захотів боксом зайнятися – купив собі рукавички, ходить на бокс. Він тепер каже: «Мамо, треба Руслана кудись відправити, на якісь гуртки. Я згоден оплачувати». Намагається, щоб діти розвивалися.
Я хочу, щоб припинилася війна. Щоб був мир. Щоб ні діти, ні онуки мої не знали, що таке війна. Нехай наші діти краще грають у футбол, нехай наші діти сміються, нехай наші діти радіють. Тільки щоб не було війни!
