Гаращук Віталій, учень 8 класу Грушківської гімназії Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тикуцька Тетяна Олександрівна

"Війна. Моя історія"

Війна... Таке відоме з підручників та кінострічок слово! Таке, здавалося б, донедавна невідоме для нас, юних українців. Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті вона ненажерливою потворою вдереться на нашу мирну землю. 24 лютого 2022 року пам’ятаю до найдрібніших деталей. Згадуючи цей день, досі відчуваю, як моє тіло пронизує струм розпачу та страху.

Ранок. Дзвінок від моєї сестри з міста: “Ріднесенькі, почалася війна!” Як?! Не може цього бути! Серце пташеням тріпоче в грудях, у скронях щось невпинно пульсує, до горла підступає бажання плакати... Розум бунтує, але руки штурмують телефон у пошуках останніх новин. “Ворог розпочав повномасштабне вторгнення”. Автоматною чергою били думки: “Не може бути!”, “Як так?”, “За що?”, “Це реальність!”

З тієї миті наша оселя заповнилася метушнею, плачем, спробами зв’язатися з родичами. А згодом над селом почувся рев ворожих літаків. Вперше я не хотів помахати їм услід. Вперше побачив їх у польоті так низько. Наше село враз нагадало мурашник, злагодженість і спокій якого розкидано навсібіч брудним чоботом. У магазинах черги, продукти зникали з полиць. Такі світлі та усміхнені обличчя односельців якось раптом почорніли, в погляді кожного можна було розгледіти одне і те ж запитання: “Ну як же так?!”

Я дуже хвилювався за сестру. Вона й досі була в місті, де вже вкотре лунали вибухи. “Аби ми всі були разом”, - подумки повторював собі. Вже надвечір село стало схожим на рукавичку з народної казки.

Містяни, в пошуках безпечнішого місця для своїх дітей, з’їжджалися до рідних. Небо все більше лякало! Наше українське небо! Воно, наче рілля, зоране ворожою авіацією. Це був перший вечір, коли на вулицях не засвітили ліхтарів, коли ми  вдома говорили пошепки, боячись не розчути бодай найменший звук, коли я не переодягнувся перед сном.

26 лютого - мій день народження. Ні святкувань, ні подарунків. Лише побажання, щоб якнайшвидше все це скінчилося і ми вижили.

Щовечора ми і бабуся (тоді вже тяжкохвора, але жива) запалювали свічку і... молилися. Часто доводилося чути бабусин шепіт: “Бережи наших хлопчиків”. Це вона просила не за синів, онуків, а за наших воїнів, які враз стали рідними для усіх, хто сподівався на них. Біженці... Хто ж міг подумати, що вчорашні мирні українці ними стануть?! Евакуаційні потяги, автобуси, величезні знесилені і заплакані черги на пунктах пропуску. Про усе це читав у новинах, чув від батьків...

І от якось мама повідомила: я з сестрою маю виїхати. Ні! Не у такий спосіб мріялося побувати закордоном! Не хочу! Будь ласка, тільки не тепер! Рідні стіни вмить стали ще ріднішими. Молоді деревця у нашому садку, здавалося, простягають безлисті гілочки, аби нікуди мене не відпустити. “Я не поїду!” - це було доросле рішення малого шестикласника. І ми лишилися! Я тут, із рідними, вдома.

Завдяки нашим ЗСУ, через сім місяців ми пішли до школи. Ще ніколи я так не радів, сівши за рідну парту, бачачи своїх однокласників та вчителів! І нехай ворог часто змушує українських школярів спускатися в укриття, чекати там відбою повітряної тривоги, я дякую Богу та нашим військовим, що я вдома, в стінах рідної школи, вчуся і живу українською мовою. Життя продовжується. Усі ми повинні вчитися, працювати, розвиватися, щоб бути гідним і надійним тилом для наших захисників.

Як змінилося моє життя з початком війни? У мене вкрали відчуття безпеки та безтурботності. Я, насамперед, став дорослим, більш відповідальним. Тепер я знаю, як летить ракета, досягає цілі і як звучить вибух. Знаю, як робити окопні свічки та плести маскувальні сітки, як спакувати їжу, щоб вона доїхала на фронт, і що таке "тривожна" валіза.

Я ціную кожен день і людей, які поруч; ще більше люблю свою країну, народ і пишаюся тим, що я - українець. Я мрію, що вранці зателефонує додому сестра і радісно прокричить у слухавку: “Ріднесенькі, війна закінчилася! Ми перемогли!” Слава Україні!!!