Ми мешкали у Краматорську неподалік від військового аеродрому. Прокинулися від звуків вибухів. Відразу стало все зрозуміло. Було тривожно, страшно. Ми ще сподівались, що бойові дії будуть локальні, не поширюватимуться на всю територію України. 

Наступного ж дня ми з чоловіком втратили роботу. У Краматорську зачинились усі заводи, я працювала у торговому центрі, мені сказали не виходити на роботу. Почалася паніка - на ринках почали зникати продукти, в аптеках ліки. Ціни піднялись. І цілий день повітряні тривоги - по 10 годин на день. 

Від початку війни ми місяць ще жили у Краматорську. Обстріли і тривоги стали частішими. Кожного дня по місту були влучання. Нам стало страшно. У кінці березня ми вирішили виїжджати. Евакуювалися приватним транспортом з приватними перевізниками. Зателефонували, заплатили гроші. Речей взяли по мінімуму. 

Мій старший син служив у Маріуполі. Коли відкрили перший коридор, йому вдалося звідти виїхати у Дніпро. Ми вирішили виїхати до нього. 

Я з чоловіком і з молодшим сином у Дніпрі. Старший син служить у поліції, він виїхав з Маріуполя. Його підрозділ розформували і перевели на роботу до Києва. 

Я в пошуках роботи. Записалась, чекаю на місце. У такому віці нелегко знайти роботу. 

Думаю, що життя моє зміниться кардинально. Рано чи пізно ми повернемось до Краматорська, але чи залишиться у нас цілим житло, невідомо. 

Вважаю, що буде безробіття, зниження рівня життя. Психологічно складно, позагострювались усі хронічні захворювання. 

2014 рік ми перенесли більш спокійно, хоча наше місто було під окупацією. Тоді працювали заводи, крамниці, приватний бізнес. Не було води у місті взагалі. Але було трохи легше. 

У мене почастішали панічні атаки. Треба прикладати зусилля, щоб впоратись із панікою. Погано контролюю свій емоційний стан. 

Думаю, активні бойові дії закінчаться за півроку-рік, а ракетами з території росії нас обстрілювати ще довго будуть. 

Своє майбутнє бачу важким. Фінансово непростим. У такому віці починати все заново без житла і без роботи страшно.