Ляшок Карина, 11 клас, Грем'яцька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сербенівська Віра Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 22 лютого почався майже звичайно та спокійно. Спокійно було до того моменту, поки село не почали обстрілювати. Гучні вибухи, свист літаючих ракет, стежка до підвалу, вирази обличчя сусідів та мами, гул ворожої техніки, колони машин – все це відклалось у мене в пам’яті назавжди.

Час тягнувся дуже повільно. Тоді два дні, в моїй голові, прирівнювались тижню.

Деякий час ми пробули в селі під окупацією. Коли ситуація покращилась - батьки сказали, що ми виїжджаємо в місто. Я звісно здогадувалась, що це станеться, але не думала, що так швидко. Брати тільки необхідне. В моє «необхідно» входили гітара і тварини, але тварин довелось залишити.

Коли ми від’їжджали від дому, все всередині стислось і на серці стало якось тяжко. В той день погода була дощова. Здавалось – навіть небо співчувало нам в той день.

Облаштувались у новому будинку доволі швидко. Відволікались від того, що відбувається в нашому житті: прогулянками, настільними іграми та багато чим іншим. Але іноді це не вдавалось, бо знаходячись не далеко від кордону прекрасно чуєш все те, чого чути не хотілось би ніколи. Дзвінки із села та новини із соцмереж також не давали спокою.

Одного разу я прокинулись від обстрілу нашого містечка. Думаю в ту ніч я згадала всі молитви які вивчила не те що за п’ятнадцять, а за півроку свого життя. «Ось так виїхали з прикордоння, тікаючи від обстрілів» - подумала я, коли все вже заспокоїлось.

За півроку війни ми повертались в село три рази. Перший раз - на початку літа. Довгоочікувана дорога додому була дуже рідною і близькою до душі. Вдома нас зустріли бабуся й дідусь.

Обійнявши їх, все всередині наче облилось приємним теплом. Ніколи раніше не могла подумати, що розлука з рідними для мене може бути такою тяжкою.

Другий раз – в середині літа. Третій раз – в кінці. Приїхали, щоб викопати картоплю, перевезти речі які залишись, і нарешті забрати тварин, за якими я дуже скучила. В день від’їзду погода була дуже похмура.

Щось мені підказувало, що назад в село ми більше не повернемось.

За два роки до повномасштабного вторгнення мені купили гітару, на яку я власноруч назбирала кошти. Перші дні було велике бажання вчитись грати, але потім воно зникло. Іноді навіть подумувала продати її комусь, все одно стоїть згорнувши струни.

На початку війни почали віруситися такі треки, як «Ой у лузі червона калина…» та інші. Тоді мені захотілось вивчити якийсь із них, щоб підбадьорити рідних.

Перша із вивчених мною пісень, була пісня Сергія Бабкіна – «Я солдат». Зібравши родичів – заспівала її як вміла. Із зупинками, збиваючись з ритму, але вкладаючи в неї всю свою душу. Хтось сміявся, хтось плакав, а я приємно спостерігала за їх реакціями. В той день мені вдалось підняти моральний дух усім присутнім.

Музика стала моїм хобі і по цей день. Зараз я добре граю на гітарі та розвиваюсь у співі. Восени 2023 року почала ходити на вокал, ходжу і зараз.

Потрапила в чудовий колектив, до прекрасної вчительки. Ми весело проводимо час на репетиціях, виступаємо на концертах, збираємо кошти на допомогу ЗСУ. Якби не війна навряд чи я б зрозуміла , що музика це моє покликання.

Війна багато чого змінила в житті кожного з нас. У кожного залишились свої шрами на тілі, в душі, в серці.

Залишилось співчуття тим, хто втратив найцінніше в своєму житті. Лишилась велика подяка Героям, які віддали своє життя, щоб захистити нас і нашу Україну. Та подяка тим Воїнам, які захищають нас і по цей день.  Забути про те що сталось, ми не зможемо ніколи, бо цю біль забути просто не можливо.

Єдине, що від нас зараз потрібно – триматись! Триматись заради свого та майбутнього тих,  кого ми  дуже любимо!

Слава Україні!!! Слава Героям!!! Перемога за Нами!!!