Андрій Крилов, З-11, Відокремлений структурний підрозділ "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я живу в Одеській області, у власному будинку. Сусідів немає, тож від початку повномасштабного вторгнення залишилися наодинці зі своїми страхами, новинами та викликами. Тоді мені було 14, зараз уже 16. Війна змінила моє життя, хоча наш район безпосередніх обстрілів і не зазнав.

Допомога для мене.

Найважчими були постійні відключення світла. Взимку 2022–2023 електрики не було по 10–12 годин на добу. В оселі холодало, навколо — темрява. Ми з родиною грілися біля грубки, заощаджували заряд на телефонах, жили за графіком «коли буде світло».

І хоча сторонньої допомоги ми не отримували — бо довкола нікого й немає — найбільшою підтримкою для мене стала моя сім’я. Ми трималися купи. Пам'ятаю один вечір: було страшенно холодно, і ми всі зібралися в одній кімнаті під ковдрами, розмовляли про майбутнє, про те, що буде після перемоги. У цій простій розмові я відчув дещо важливе — тепло не тільки фізичне, а й емоційне. Це допомогло мені не втратити віри.

Допомога від мене.

Я не був волонтером, але взяв на себе більше хатніх обов’язків. Коли не було світла, я носив воду з криниці, допомагав мамі готувати їжу на газовій плиті, розчищав сніг на подвір’ї, щоб батько не робив цього після важкого робочого дня.

Мені здавалося, що це дрібниці. Але згодом усвідомив: саме такі прості речі підтримують порядок і спокій. Це також форма допомоги — не стояти осторонь, не чекати, що хтось усе зробить за тебе.

Взаємодопомога у моїй родині.

Рідний брат моєї мати пішов добровольцем у ЗСУ. Його рішення стало для нашої родини доленосним. Ми всі стали уважнішими одне до одного, більше спілкувалися, підтримували одне одного морально. Коли він телефонував нам з фронту — це були справжні свята. Ми всі чекали на його дзвінки, і навіть кілька слів від нього надихали.

Мої батьки почали збирати речі, які могли б знадобитися військовим, а я допомагав сортувати, пакувати, носив коробки. Я відчув, що навіть у тилу можу бути корисним. Це дало мені відчуття відповідальності — не тому, що треба, а тому, що хочеться.

Погляд у майбутнє.

Мені 16, і я дорослішаю в час, коли дитинство багатьох з нас стало коротшим. Але я не втрачаю віри в людей. Я бачу, наскільки важливо допомагати — родині, друзям, навіть просто не мовчати, коли хтось потребує підтримки.

Ця війна навчила мене цінувати найпростіше: тепло, світло, близькість, розуміння. І я знаю, що після перемоги ми збережемо це. Ми зможемо збудувати країну, де взаємодопомога стане не винятком, а правилом.