Борейчук Христина, 11 клас, Рава-Руський ЗЗСО І-ІІІ ступенів № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Домашовець Марія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я дуже люблю свого тата. І чесно, була страшенно проти, коли він вирішив піти в армію. Але відговорювати його ми не стали. Знали: він такий. Завжди серед перших, коли йдеться про справедливість, честь і гідність,  про рідну землю.

Червень 2021-го, тато на сході. Лисичанськ. «Усе добре, люблю»,- часто чула від нього в те літо . А мені так мало було тих кілька слів. Ми з татом - друзі. Справжні.

Я дуже не люблю втручання чужих людей у свій простір ( упевнена, не я одна), не люблю галасу й метушні. Я в пошуку себе в цьому світі. А тато приймає мене такою, як я є. Не намагається змінити, підганяти щось вирішувати чи обирати, ніколи не критикує. Я так люблю його «моя ти красуня». Я так люблю наші прогулянки до джерела й запечену картоплю, яку ми їли разом при вогні, а потім відчищали бруднющу нову куртку, щоб мама не сварила.

Наші розмови інколи ні про що, але після них завжди спокійніше… І тут усе скінчилося. Нема прогулянок, картопля зовсім не так смакує. Нема  розмов, тільки тривога за тата.

І коли зранку 24 лютого я прокинулась і почула страшне слово «війна», серце мало не зупинилось. А потім тривожно забилось.

У голові одне питання: « Як там тато?» Зв’язку не було. Тиша. На вулицях - барикади, від них якось моторошно і страшно.

Люди масово в паніці покидають країну( я живу біля кордону). Тягнуть за собою переповнені валізи, змучених дітей, стареньких батьків. Машини довгими чергами сунуть у Європу, подалі від війни. А ми залишаємось тут, у нас спокійно, незважаючи на натовпи біженців, війна від нас далеко.

Та для мене, моєї мами і сестри війна – зовсім поряд, просто в серці, бо тато десь там у самому пеклі тієї проклятої війни.

З того дня в мене одне надважливе завдання ( усі інші поки що відійшли на другий план). Я- пильную телефон щохвилини, щосекунди, щомиті. Починаю читати улюблену «Джейн Ейр», напевно, уже вдесяте – і не пам’ятаю жодного слова. Намагаюсь вчитися ( тато дуже любив школу) – і нічого не розумію  з нових формул з алгебри. Хочу піти погуляти з Нікою( нашим спанієлем).

Але куди, якщо так багато в місті чужих людей і мені серед них незатишно? Знову рука сягає по телефон. Від тата- без змін. Ні дзвінків, ні повідомлень. Не в мережі. Поза зоною. Недоступний. Тиша.

Як бракувало мені в ті дні  татових « все добре, моя красуня».  Я ще більше замкнулася в собі, не плакала і спершу навіть не молилася. Хоча знала, що мама і сестра завжди моляться за тата і за всіх захисників. А потім сама  почала тихі молитви до Бога.

І тато подзвонив несподівано, тоді, коли навіть не чекала дива. «Все добре, тримаюсь,  мої красуні», - і надіслав фото втомленого, з бородою( яку він ніколи раніше не носив), але такого рідного себе.

І я  навчилася жити по-іншому. Допомагаю мамі у волонтерстві ( готуємо сушені супові набори для наших хлопців, ліпимо вареники, печемо улюблені татові пиріжки з маком і капустою), відвідую бабусю Ганю  (маму нашого тата). Вона приготує різних смаколиків, заварить пресолодкого малинового чаю та починає згадувати різні історії про свого сина.

Для бабусі син завжди був найкращим, хоча я знаю з розмов тата, що був він ще тим бешкетником.

Та мовчу, повністю погоджуюсь з бабусею, бо бачу, як вона хвилюється і переживає за сина. Бабусі теж нелегко, звістка про війну і тривога за сина змінила її життя,  підкосила  здоров’я.  Але ми завжди переказуємо їй, що з татом усе добре.

Відтоді тато частіше буває на зв’язку. Щоправда, розмови з ним дуже короткі-усього два слова. Але вони є, тато живий, він бореться за мене , за сім’ю, за Україну.

« Усе буде добре, тримайся. Любимо»,- пишу я йому, коли можна.