У серці Маріуполя, де звуки ракет стали звичними, а страх перетворився на повсякденність, Карим Дубінченко пережив доленосні моменти свого життя. З перших днів війни співробітник місцевого автодору став свідком жахливих сцен: розірвані тіла, поховання у братських могилах.
Карим та його колеги автодорівці за мирних часів мали б класти плитку у місті, але замість цього возили воду, їжу, а згодом і тіла загиблих до моргу. Ховали вбитих цивільних у братських могилах. Виїжджали на місця прильотів і доправляли скалічених людей до лікарень, які ще працювали. Звичайні хлопці з дорожньої служби за кілька днів стали героями — волонтерами.
На момент вторгнення Кариму було 18 років, в нього народився син і він мав би поїхати з міста. Але ж лишався у пеклі до останнього! "Найстрашніше було почути літак", — згадує він. Описує випадок, коли бомба влучила в будинок, де мешкала родина. Перед авіанальотом дідусь встиг заховати свою семирічну онучку у льох. Коли ж дівчинку витягли звідти, дитина повністю посивіла від пережитого.
Карим та його родина вибралися з цього пекла. І тепер здобутий досвід у Маріуполі та нові цінності допомагають чоловікові виховувати дітей у світі, де все може змінитися за мить.
