Тетяна будь-що вирішила вивезти доньку з окупації. Дорога була довга і важка, влаштуватись на новому місці теж виявилось непросто

Ми з чоловіком прокинулися від вибуху. Я подумала, що це сон. Але ж обом не може таке наснитися. А як другий раз все замерехтіло, ми подзвонили батькам і почали відразу одягати дитину. Але не знали, що робити і куди бігти, була паніка.

У нас тоді ще було трішки грошей, які ми відкладали. Ліки необхідні одразу купили в аптеці. Їжа у нас була, бо ще була можливість десь щось купити, а потім потихеньку ціни злетіли.  Потім через знайомих завозили. 

Навіть за хлібом стояли в черзі з п’ятої ранку, і вже були 50-60-ті в черзі. Якщо вистачило, то скупився, а як не вистачило - то якщо є вдома мука, йдеш печеш собі щось. 

Ми не змогли сидіти постійно під обстрілами, бомбосховище шукати і спостерігати, як у дитини у дев’ять років з’явилися сиві волосини. Я забрала дитину і будь-якими шляхами хотіла виїхати. 

Ми десять днів не могли виїхати - в полі ночували. Перші п'ять днів старалися виїхати через Берислав, у нас не вийшло, ніхто не пропускав. Потім ми дізналися, що через Василівку можна виїхати, і ломанулись туди. Там також стояли п'ять діб, ходили через блокпости купатися до людей за гроші, в магазин - також. Залишали у росіян на  блокпостах свої документи і ходили, щоб що-небудь купити. Ми вже думали, що нікуди не доїдемо і там залишимося.

Їхали в нікуди - аби виїхати. Головне – щоб це була підконтрольна Україні територія. У Вінниці нас прийняли зовсім чужі люди, дали свою хату.

Вода і туалет були на вулиці - нічого страшного, бо був дах над головою. Дитина довго приходила до тями, спала одягнена, як вдома. 

Ми ж думали, що виїхали на місяць, а воно затягнулося. Потрібно було шукати роботу чи якесь житло наймати, бо в людей свої діти і онуки, ми ж не будемо постійно жити у них. Їм також треба було прийняти своїх родичів, які виїжджали. 

Ми з Вінниці приїхали до Одеси. Сюди раніше виїхала моя сестра з Каховки. Перші декілька днів ми побули в неї, поки не знайшли собі житло. В Одесі діти навчаються дистанційно, бо не в кожній школі є бомбосховище і початку місцевих беруть, а потім - приїжджих, якщо є місця. Моїй дитині не вистачило місця, тому навчається дистанційно. 

Зараз, слава Богу, стан доньки все краще і краще. Почала ходити на танці, там з дівчатами спілкується, є подружки, є нові знайомства і враження, більш-менш дитина почала себе відчувати майже як вдома.

У мене робота є тільки неофіційна і не постійна: то в магазині, то на ринку, то в ларьку - чай, кава. Якщо добре шукати, то можна знайти, але зарплати зараз невеликі, а ціни дуже підскочили. Вдома до війни можна було на ці гроші довше прожити. 

Але намагаємося жити далі. Чекаємо і віримо, що наші ЗСУ відіб'ють наше місто, і ми повернемося додому. Мріємо про щасливе майбутнє, що це скоріше закінчиться, і буде мирне небо над нами.