Війна змінила для нашої родини абсолютно все. Ми були змушені залишити рідне місто, втратили власний будинок, який був знищений, і почали життя заново в іншому місці. Довелося самостійно орендувати житло, допомагати дітям адаптуватися до нової школи без необхідної техніки, шукати нових друзів і звикати до життя, у якому навіть найпростіші речі стали недоступними.

У перший день повномасштабного вторгнення ми всі були вдома і спали. Нас розбудили вибухи та обстріли міста. Ми ще не знали, що почалася велика війна. Діти з першого дня все чули й бачили. Вони одразу зрозуміли, що Росія почала бомбити нашу країну.

Найстрашнішим став сам день початку війни. Саме тоді прийшло усвідомлення, що мирне життя моїх дітей закінчилося. Згодом ми були змушені залишити рідне місто, рятуючи свої життя. Це було дуже важке рішення, але іншого вибору ми не мали.

Психологічно війна торкнулася кожного члена нашої родини. Найбільшою підтримкою для нас стали одне одного. Ми також допомагали родичам виїхати з окупованої території, адже розуміли, наскільки важливо не залишатися наодинці з бідою.

З гуманітарною допомогою нам пощастило - поруч були люди, які підтримували нас. Найбільші труднощі виникли з житлом і найнеобхіднішими речами. Потрібно було облаштовувати побут практично з нуля - знаходити ліжка, посуд, пічку та все, без чого неможливо жити.

У мене немає особистої речі, яку я могла б передати до музею. Але є те, що допомогло мені психологічно вистояти. Від самого початку після виїзду я зайнялася волонтерством. Працювала з підлітками та жінками, які постраждали від війни, проводила тренінги, корекційні ігри та розвивальні заняття для відновлення психічного здоров'я. Також шила термобілизну й одяг для військовослужбовців. Саме допомога іншим стала для мене способом не втратити віру і знайти сили жити далі.