Шеремет Христина, Обласний мистецький ліцей, с. Олександрія Рівненської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Стрибчук Світлана Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна… Як же тяжко чути це слово. Часто ми не розуміємо, наскільки серйозно все може бути, доки не проживемо це самі. Скільки горя та суму в одному слові… А скільки людей помирає, втрачають близьких та найрідніших.

Питаючи себе: «Як я прожила тисячу днів війни?», я можу сказати, що мій шлях досить нелегкий. Коли війна почалася, я не могла уявити, як вона вплине на моє життя. Перші дні були найважчими. Пізніше я зрозуміла, що всім нелегко і потрібно продовжувати жити далі.

Так, я не бачила цих страшних картин, не чула гучних вибухів, та я все одно жахаюся слова «війна». Мені досі важко повірити в те, що вже більше тисячі днів агресор не дає нам спокою. Нам, звичайним людям, які хотіли та хочуть жити під мирним небом, гуляти вечірнім парком, зустрічати чудові світанки без сирен та вибухів.

А як же хочеться чогось простого: піти в ліс, прогулятися, подихати свіжим повітрям. На жаль, в наш час це неможливо. Мені страшно розуміти те, що я можу спати в теплому ліжку, ходити до школи, отримувати знання, а інші діти ночами не виходять з підвалу, не маючи змоги навіть поїсти чи попити води.

Так, бути позитивним в такі моменти важко, але своїми теплими словами, приємними емоціями ми можемо мотивувати наших захисників, які боронять наш рідний край.

Отож, для себе я знайшла декілька способів відвертатися від подій, які викликають страх. Серед цих методів є безліч цікавих ігор, плетіння з бісеру, малювання, адже це справді заспокоює. Знайдіть те, що допоможе саме вам.

Для кожної людини повинна бути якась річ або справа, яка допоможе забути про жахливі події. Тому шукайте те, від чого краще вам. Попри всі жахи, які приносить війна, людство завжди знаходить способи відновлення. Культура, мистецтво, солідарність — це ті елементи, які допомагають людям пережити важкі часи. Історії виживання, героїзму та підтримки — це приклади того, як навіть у найгірші часи люди можуть залишатися людьми.

У період війни я зі своїми батьками допомагала й будемо далі допомагати людям, які цього справді потребують. Ми із директором, вчителями та учнями школи робимо так звані волонтерські збори, ярмарки, які також потрібні в наш час.

Безліч листів, малюнків, речей та смаколиків ми відправили для наших воїнів та дітей, які, на жаль, зараз не мають змоги придбати собі це. Для нас це просто речі, а для них — радість та думка про те, що їх не забувають. Кожного разу, коли я бачила усмішки цих людей, я розуміла, що роблю все правильно.

Так, всім нелегко, але люди продовжують жити своїм життям, не дивлячись на такі важкі моменти.

За ці тисячу днів війни я зрозуміла, як люди можуть об’єднуватися заради певної мети. Тисяча днів війни навчили мене радіти простому. Я зрозуміла, що навіть в такий час, складний для нас усіх, можна знайти промінчик щастя та подарувати його іншим.

Війна мене навчила бути сильнішою, витривалішою та стійкішою. Тепер нашою метою є перемога та мирне небо. Я вважаю, що тільки спільними зусиллями ми зможемо досягти своїх мрій та забути назавжди про слово «війна».

Я вірю в те, що згодом війна закінчиться, а наша країна відновиться та заграє ще кращими барвами.