Еліза, Обласний мистецький ліцей, с. Олександрія Рівненської обласної ради

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна... Це дійсно страшно. Адже вона доторкнулася абсолютно кожного без винятку. Ця страшна подія не оминула жодного століття і залишила слід в кожному поколінні.

Якими були мої дні під час війни? Якщо починати із 2014 року, то я нічого не памʼятаю, адже мені було всього 4 роки. А ось ранок 24 лютого 2022 року я добре памʼятаю. Все почалося раніше, ніж у четвер вранці. Усі сперечалися між собою: "Я тобі 100% кажу, війна буде з дня на день!" — а інший відповідав — "Та не може бути! Цього точно не станеться!"

Потім минуло кілька тижнів — і всі почули слова від президента: "...ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави...". Тоді я з усією своєю компанією друзів проживала у пансіоні поряд зі школою. І нас тоді чомусь розбудили раніше. Всі не розуміли, що відбувається. Та згодом до нас заходить вихователька і з блідим, переляканим обличчям говорить: "Почалася війна... збирайте речі, телефонуйте батькам — нехай вас забирають додому."

Тоді всі хутко почали телефонувати рідним, перевіряти усі можливі джерела інформації, аби дізнатися більш детально, що відбувається.

Як і всіх, нас із сестрою забрали додому. Коли ми вже стояли на кухні та розмовляли з мамою, один із братів тільки прокинувся й підійшовши до нас запитав: "А що відбувається, чому ви вдома? Сьогодні тільки четвер, що сталося?" — і у відповідь він почув — "Андрій, війна почалася..."

Перші повітряні тривоги були найстрашнішими... Тоді з нами до підвалу відправлялися: вода, аптечка, змінний одяг, мінімальний набір їжі, теплі ковдри і так далі.

Вже 25 лютого ввечері ми разом із близькими друзями сім'ї вирушили до їхнього будинку, який знаходиться у місті Мостиська Львівської області. З нами не поїхали тато, мама і сестра. Тато у грудні того ж року зламав руку, і за прогнозами лікарів міг би тільки тримати ручку і ложку. (Проте згодом рука повністю функціонувала як треба.) Тому сестра залишилась із ним, щоб хоча б їсти готувати. А мама працює у військовому госпіталі і була мобілізована з перших днів війни. Її одразу викликали на роботу й обʼявили "казармений стан". Тато відмовлявся будь-куди їхати без мами, тому ми поїхали без батьків та однієї з сестер.

Дорогою туди ми минали безліч блокпостів. І їхали не лише ми із друзями, а ще 5 автівок. Хтось направлявся до кордону, а інші їхали разом з нами. Всього в будинку було 23 людини. Якщо коротко розповідати про перші дні перебування там, то можна виразитись так: емоції були змішані, у всіх була паніка, проте кожен із нас був радий цій компанії людей.

Але щастя тривало недовго. Сімʼя друзів приймає рішення виїхати за кордон, і ще одна сімʼя також. В результаті там залишилася я із сестрами й братами, одна бабуся і двоє друзів брата.

Минуло кілька днів перебування там — і в одну з ночей ми почули страшний вибух та відчули, як трішки затрусилася земля. Це було у ніч з 12 на 13 березня. Тоді була здійснена атака на Яворівський військовий полігон, який був поряд із нами. Передати словами, що я відчула в цей момент, важко — це був просто шок. Мені тоді дуже хотілося в обійми мами.

Ми повернулися додому, де спокійніше, тому що поряд рідні та ніжний мамин погляд.

Далі знову незліченна кількість повітряних тривог, ракетних ударів і смертей людей... А найболючіше — це те, що ми до цього вже звикли, і нам доводиться якось із цим жити далі...

Через війну ми не будуємо плани на далеке майбутнє, а надіємося дожити до наступного дня. Хоча ці події закрили частинку нашого “дитячого сонечка”, ми сильні разом.

Зараз мрією кожного українця та українки є мир по всій території нашої держави.

Я вірю, що зовсім скоро по-іншому заспіває переможним співом соловейко у гаю, пишно зацвіте калина навесні та пролунає рідна українська пісня. Всі повернуться у свої домівки, де загориться сімейний вогник.

Разом ми сильні, разом нас не подолати! Все буде Україна!