Ільчук Еліза, Обласний мистецький ліцей, с. Олександрія Рівненської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Стрибчук Світлана Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна... Це дійсно страшно. Адже вона доторкнулася абсолютно кожного без винятку. Ця страшна подія не оминула жодного століття і залишила слід в кожному поколінні.

Якими були мої дні під час війни? Якщо починати із 2014 року, то я нічого не памʼятаю, адже мені було всього 4 роки. А ось ранок 24 лютого 2022 року я добре памʼятаю. Все почалося раніше, ніж у четвер вранці. Усі сперечалися між собою: "Я тобі 100% кажу, війна буде з дня на день!" — а інший відповідав — "Та не може бути! Цього точно не станеться!"

Потім минуло кілька тижнів — і всі почули слова від президента: "...ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави...". Тоді я з усією своєю компанією друзів проживала у пансіоні поряд зі школою. І нас тоді чомусь розбудили раніше. Всі не розуміли, що відбувається. Та згодом до нас заходить вихователька і з блідим, переляканим обличчям говорить: "Почалася війна... збирайте речі, телефонуйте батькам — нехай вас забирають додому."

Тоді всі хутко почали телефонувати рідним, перевіряти усі можливі джерела інформації, аби дізнатися більш детально, що відбувається.

Як і всіх, нас із сестрою забрали додому. Коли ми вже стояли на кухні та розмовляли з мамою, один із братів тільки прокинувся й підійшовши до нас запитав: "А що відбувається, чому ви вдома? Сьогодні тільки четвер, що сталося?" — і у відповідь він почув — "Андрій, війна почалася..."

Перші повітряні тривоги були найстрашнішими... Тоді з нами до підвалу відправлялися: вода, аптечка, змінний одяг, мінімальний набір їжі, теплі ковдри і так далі.

Вже 25 лютого ввечері ми разом із близькими друзями сім'ї вирушили до їхнього будинку, який знаходиться у місті Мостиська Львівської області. З нами не поїхали тато, мама і сестра. Тато у грудні того ж року зламав руку, і за прогнозами лікарів міг би тільки тримати ручку і ложку. (Проте згодом рука повністю функціонувала як треба.) Тому сестра залишилась із ним, щоб хоча б їсти готувати. А мама працює у військовому госпіталі і була мобілізована з перших днів війни. Її одразу викликали на роботу й обʼявили "казармений стан". Тато відмовлявся будь-куди їхати без мами, тому ми поїхали без батьків та однієї з сестер.

Дорогою туди ми минали безліч блокпостів. І їхали не лише ми із друзями, а ще 5 автівок. Хтось направлявся до кордону, а інші їхали разом з нами. Всього в будинку було 23 людини. Якщо коротко розповідати про перші дні перебування там, то можна виразитись так: емоції були змішані, у всіх була паніка, проте кожен із нас був радий цій компанії людей.

Але щастя тривало недовго. Сімʼя друзів приймає рішення виїхати за кордон, і ще одна сімʼя також. В результаті там залишилася я із сестрами й братами, одна бабуся і двоє друзів брата.

Минуло кілька днів перебування там — і в одну з ночей ми почули страшний вибух та відчули, як трішки затрусилася земля. Це було у ніч з 12 на 13 березня. Тоді була здійснена атака на Яворівський військовий полігон, який був поряд із нами. Передати словами, що я відчула в цей момент, важко — це був просто шок. Мені тоді дуже хотілося в обійми мами.

Ми повернулися додому, де спокійніше, тому що поряд рідні та ніжний мамин погляд.

Далі знову незліченна кількість повітряних тривог, ракетних ударів і смертей людей... А найболючіше — це те, що ми до цього вже звикли, і нам доводиться якось із цим жити далі...

Через війну ми не будуємо плани на далеке майбутнє, а надіємося дожити до наступного дня. Хоча ці події закрили частинку нашого “дитячого сонечка”, ми сильні разом.

Зараз мрією кожного українця та українки є мир по всій території нашої держави.

Я вірю, що зовсім скоро по-іншому заспіває переможним співом соловейко у гаю, пишно зацвіте калина навесні та пролунає рідна українська пісня. Всі повернуться у свої домівки, де загориться сімейний вогник.

Разом ми сильні, разом нас не подолати! Все буде Україна!