Стрибчук Світлана, вчитель, Обласний мистецький ліцей, с. Олександрія Рівненської обласної ради

“1000 днів війни. Мій шлях”

Зараз я сиджу у затишній кімнаті, запалила свічу, у пам’ять про тих, кого вже немає поруч, але тепла згадка про них назавжди залишиться у моєму серці. Ці небесні янголи й там, в небесах, будуть вболівати за нас.
Вічна шана героям!

Нескінченні дні війни — це не просто час, це шлях, що пронизаний болем, втратами, надіями та боротьбою. Неможливо забути те, що залишило глибокий слід у твоєму серці.

Неможливо забути той ранок, який змінив назавжди життя кожного українця.

Мій шлях розпочався, як і у багатьох інших, раптово. Війна постукала у мої двері також, і я не хотіла пускати її у своє життя, але вона змусила мене зробити це. Я ніколи не забуду ці дні, які закарбувалися в історії мого життя та залишать там свій слід назавжди.

Перші дні були хаотичними. Новини змінювалися щогодини, тривоги лунали безупинно. Я не могла усвідомити, що це справді відбувається. Здавалося, наступного дня я прокинусь і зрозумію, що це лиш сон…

Спочатку кожна тривога несла невимовний страх. Я не знала, що буде, мені було страшно. Як мама, я боялася за своїх дітей. Виникало бажання зібрати речі та виїхати з України.

Але ми залишились, бо відчули: ми потрібні тут, ми маємо навчитись жити далі та відстоювати свою свободу і незалежність. Можливо, ми принесемо якусь користь, навіть якщо це буде просто посмішка чи слова підтримки.

Поступово я звикла — як це страшно не звучить — до вибухів і сирен. Але не можу змиритися з людськими втратами, смертями близьких мені людей. Я не можу звикнути до горя, яке переживає майже кожна родина сьогодні. Мені боляче зустрічатися поглядом з молодими вдовами, які мов втратили крило підтримки.

Найтяжче змиритися з втратою людського життя.

Так, ми змінилися. Ми, українці, зараз — близькі та чужі люди — стаємо одним цілим, коли віддаємо, можливо, останнє, щоб наблизити перемогу. Кожна наша гривня сьогодні має значення. Навіть те, що ми приготували разом: запашний хлібчик чи пиріжки — всі ці смаколики комусь нагадають про рідну домівку.

Так, я не будую плани на майбутнє, але я знаю: ми повинні вірити в краще. Я вірю — буде втерта кожна сльоза, буде відбудоване все до останнього камінчика. Мені щиро хочеться, щоб кожна мати дочекалася свого сина, а діти зустріли своїх татусів.

Звісно, за ці тисячу днів я змінилася. Я почала цінувати прості речі, на які раніше не звертала уваги. Я навчилася цінувати кожен момент спокою, кожну посмішку на обличчях близьких, кожен день без втрат. І найстрашніше слово — “війна” — закарбувалося в мені.

Мій шлях війни триває, як і у мільйонів інших українців. Він ще не завершений, але кожен день наближає нас до перемоги. Кожна маленька дія — це крок вперед. Кожна людина, яка допомагає, яка бореться, яка просто не здається — це частина нашої спільної сили.

Моя дорога війни, мабуть, як і кожного українця зараз — це невизначеність. Ми не знаємо, що буде завтра, чи настане ранок, чи зможу я обійняти своїх дітей.

Але я прокидаюсь і кожен день дякую Богу за те, що зранку милуюся прекрасним світанком, відчуваю аромат запашної кави та можу спокійно йти на роботу — бо знаю: на варті — непереможні наші захисники.

Війна змінює кожного, хто її переживає, і я більше ніколи не буду такою, якою була раніше. Але я знаю одне: цей шлях приведе нас до миру, і я готова пройти його до кінця, не зважаючи на труднощі. Бо тепер я розумію, що кожен крок — це крок до свободи та світлого майбутнього нашої країни.

Я вірю: ми обов’язково переможемо, і настане той день, коли ми вдихнемо на повні груди та відчуємо переможний аромат.