Чинкова Вікторія, учениця 11 класу Одеського ліцею №23 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крилова Валентина Борисівна

Війна. Моя історія

Війна. Історії сотень тисяч сімей, історії тисяч покинутих та вбитих тварин і мільйони зруйнованих будівель. Невже це все може відбуватися посеред Європи в ХХІ столітті? Ще до 20 лютого я доводила іншим, що вторгнення на нашу територію просто неможливе. Але моя історія, та історії багатьох  людей розпочалися ще в 2014 році.

Перші вибухи. Усвідомлення складної ситуації відчувалося одразу. Тяжко було не помітити танки на території школи, не почути обстріли аеропорту.

Батьки одразу відгородили нас від усієї інформації, і за це я їм дуже вдячна, Тривогу і занепокоєння вони від нас приховували. Життя в цей період я пам’ятаю розмито, лише декілька моментів залишилися в моїй пам’яті: стіна, яка виходила на вулицю, і страшний звук пострілів. Я ніколи не бачила, щоб вікна настільки сильно тряслися, а зі стелі сипався пил. Уже потім я дізналася, що то були обстріли не аеропорту, не адміністративних будівель, а просто житлових будинків.

Ці виродки їздили на своїх авто і стріляли по людях і будинках, щоб у новинах відзвітувати про “обстріли” українських військових. Жахіття.

Із розповідей мами пізніше я дізналася про найстрашніші події. Ця інформація мене просто шокувала. Почувши всі історії наших родичів, волосся ставало дибки.  Вечір. Моїй сестрі стало погано, здається, піднялася температура. Це були перші тижні “окупації”. Багато людей уже виїхало. Карета швидкої приїхала не одразу, але питань і не могло бути. Уже з їх розповідей ми дізналися, що поки вони їхали, їх зупинили невідомі і, приставивши зброю до голови, змусили лягти на вже холодний асфальт.

Окупантам було весело, вони так розважалися. Медики, яким я безмежно вдячна, благали нас не виїжджати в місто, навіть якщо сестрі стане гірше. “Одразу ж розстріляють. Дзвоніть, ми приїдемо”, - коротко пояснили.

День. Колега мого сусіда приймає виклик від виховательки дитячого садочка :

 - "Вашій дитині погано, піднялася температура". Мати одразу ж помчала до дитсадка. Тоді було неухильним “правило” - зупинка на блокпостах. Я дуже довго ридала, коли дізналася про наслідки порушення правила. Її розстріляли  прямо там, в машині. Мати вже ніколи не побачить дочку, але ці створіння втішалися, відчули владу.

Моя історія в Донецьку була відносно недовгою, батьки відвезли нас до бабусі, але й там було не було спокійним життя.

Дорога до Одеси. Розпочалося нове життя. Чи легке воно було? Ні. Ми довго оговтувалися та звикали до темпу життя одеситів, але тут про ситуацію на Сході начебто і не чули, це лякало.  Час ішов. Лютий 2022 року. Новини про загострення ситуації,  я  не могла повірити, що повномасштабне вторгнення можливе в наш час.

Перші дні для мене були, як у тумані. Постійне відчуття метушні супроводжувало мене. Знову мої батьки зберігали відносний спокій.

Перші обстріли, розуміння того, що всі ми маємо згуртуватися. Ще на початку літа я пішла працювати волонтером, мої батьки донатили і також працювали. Усвідомлення того, що я допомагаю,  полегшувало життя. Але думки про те, чи готова була б я піти виборювати свободу до останнього, засіли в голові дуже міцно. Напевно, так. Адже якщо не я, то хто?

Відімкнення світла, обстріли житлових будинків, Буча, Ірпінь, багато жертв - страшний сон, після якого ти ще довго не можеш оговтатися. Навесні стало легше. Ненависть до росії зростає в геометричній прогресії. Прокидається те саме патріотичне, рідне - українське.

Хочеться волати всюди про те, що поки ми не відмовимося від усього російського, ми будемо гнити. Довго, болюче. Нам потрібне очищення. І хто б що не казав, якщо ми не зможемо “очиститись” з власної волі, це треба зробити примусово. 600 слів для цієї теми - страшенно мало, щоб описати мою історію, передати всі історії військовополонених, снайперів і рядових, людей в окупації. Осуд того, що творить російська армія не підлягає сумніву. Загиблих людей не повернути, але росіяни отримають справедливе покарання. Ми не зупинимось. Ми сильні - ми українці!