Микола, учень 9 класу Державної гімназії – інтернату з посиленою військово – фізичною підготовкою «Кадетський корпус»
Вчитель, що надихнув на написання есе - Лариса Петрівна
Війна. Моя історія
Ніколи не думав, що мені прийдеться пережити війну. Що я знав раніше про війну? Соромно пригадувати , як ми підсміювалися над прабабусею, коли вона сушила сухарі і ховала їх у торбинку. У 2014 році мені було всього лише 5 років, тому не міг зрозуміти, чому було так багато біженців, і чому вони виїжджали на авто й переповненими автобусами.
Не розумів , чому мама плакала, слухаючи розповідь нашої знайомої. А та в свою чергу ридала, згадуючи свій будинок, який довелося залишити з усім начинням, а повернутися на згарище.
Але у 2022 році сам гірко буду плакали, коли авіабомба влучить у наш Кадетський корпус , кадетом якого тоді я вже був, і там під завалами опиняться наші офіцери, які навчали нас любити Україну, розуміти, що таке честь, виховували бути дисциплінованими і порядними. Не можна й досі спокійно дивитися на що перетворилася затишна до цього будівля.
Але мені пощастило і дідусь забрав мене неушкодженого з навчального закладу і , не дивлячись на страшні обстріли, ми змогли дібратися до Старобільська.
Тепер уже дуже багато чого, про що раніше читав тільки в книжках і чув з розповідей прабабусі, я побачив на власні очі: як люди заривалися просто в землю, щоб урятуватися, тижнями не вилазили з підвалів, ховалися в будь-яку шпарину, виявилося, що поради прабабусі були дуже слушними і навіть допомагали зберегти життя.
«Летить снаряд — не біжи, падай на землю, закрий голову руками й завмри. Урятуватися так можна тільки від осколків. Якщо поцілить — нічого не врятує, » - так говорила прабабуся, але я був занадто маленьким, щоб зрозуміти про що вона говорила.
Тепер я добре знаю, як то прокинутися вранці і сказати собі: “Буде ще один день”. І вже неважливо, що буде він без світла, газу, води, радіо й ТБ, мобільного зв’язку, без смачної їжі, гарячої ванни і милих, любих облич твоїх рідних і близьких, які втекли від цієї війни хто куди. Залишилися немічні, інваліди й ті, кому тікати нема куди, і такі , котрі вирішили бути до кінця на своїй землі, щоб усе запам’ятати і потім розповісти (якщо виживуть), що з нею зробили і ще зроблять уже дорослі, але досі нерозумні хлопчики, які загралися у війну.
Але в моєму житті настала ще страшніша пора. У місті з’явилися « зелені чоловічки» й вивісили прапор “ЛНР” на флагштоку біля виконкому.
Нам з моїми товаришами це не сподобалося і ми вночі , щоб батьки не знали, пробралися до флагштоку і зняли еленерівську ганчірку і повісили прапор України. Ох, і переполоху було вранці біля виконкому. А ми пишалися своїм вчинком, хоч ми і підлітки, але можемо протестувати по- своєму. Через деякий час у місті робили зачистки, почали зникати сусіди, погляди яких не співпадали з поглядами окупаційної влади.
Одного дня біля будинку виконкому знайома показала нам з мамою розмиту пляму крові на стіні. Це сліди крові, що залишилися від показового розстрілу мародера.
Як його вирахували й заарештували — невідомо. Але напередодні під дулами автоматів зібрали на центральній площі мешканців прилеглих будинків, випадкових перехожих і влаштували страту. Переляканий чоловік просив пощади, благав, стояв під стіною зіщулений і нещасний, але нинішні хазяї життя без суду й слідства холоднокровно зробили свою справу на очах у не менш переляканих містян.
Взагалі для тих днів були характерні вбивства бізнесменів і “ незгодних”, колишніх атошників…
Словом, багатьом людям дісталося “по повній”. Не кажучи вже про спалені будинки, згортання бізнесу, фінансові втрати тощо. У місті стало дуже небезпечно. Тому батьки прийняли рішення виїжджати в безпечне місце.