Геращенко Ірина, учениця Тернівського ліцею Тернівської сільської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе — Билина Руслан Миколайович

1000 днів війни. Мій шлях

Двадцять четверте лютого 2022 року. Ранок. Ми прокинулися і, як завжди, увімкнули телевізор, щоб подивитися ранкові новини. Але в цей день новини, які я почула з телевізора, були найжахливішими за все моє свідоме життя...

До цього новини були стабільно про «чупакабру на Полонині», але не цього разу. Ведучі по телевізору повідомляли про початок війни. Всі телеканали тільки про те і говорили. Ми були дуже напружені, адже буквально за 10 днів до того всі тільки сміялися від думки, що почнеться війна. Але коли вона почалася, було не до жартів.

А потім ми почули вибух…

Кожен день війни відчувався, ніби ти знаходишся в якомусь епічному фільмі, де кожна секунда може бути останньою. Перший рік війни був найстрашнішим.

Як зараз пам'ятаю. Весна чи осінь 2023 року. Туманний та дощовитий день. Ми з татом ловимо рибу з річки біля нашого дому і чуємо два гучних звуки. Тато думав, що то грім, але я не вірила, бо звуки я сприймаю дуже добре і грім від вибуху здатна відрізнити дуже добре. Як вже потім ми дізналися, то були дійсно вибухи.

Але найяскравіший спогад був не цей.

Не пам'ятаю коли це було, напевно грудень 23-го. Ми спокійно, як і завжди, спали, аж раптом щось прилітає. Найперше, що я зробила — це глянула на годинник, час був 5:10.

Ми з мамою були в різних кімнатах, але обидві вибігли на кухню, не розуміючи, що робити, бо такого сильного та близького вибуху до нас ще не було. Це реально була дуже сильна вибухова хвиля, яка навіть через кілометрів 15 в нашому будинку ледь шибки не вибила. Це був найстрашніший день мого життя.

Літо 2024 року. Серпень. Я приїхала до брата в Київ. Ми ходили по місту і дуже багато будівель були понівечені.

Коли вже настав вечір і всі збиралися лягати спати, залунала тривога. Ми не пішли до укриття відразу, але дарма. Як я зрозуміла, над нами літали ракети чи щось типу того і прямо над нами їх збивали.

Це були незабутні емоції, адже це було дуже гучно! Перший приліт, потім другий — і ми відразу ж побігли до укриття. Але люди настільки безстрашні та звикли до цього всього, що вони просто стояли та виглядали ті ракети, наче збиралися їх ловити власноруч. Для мене це було шоком.

Ця війна забрала багато в кожного. В когось дім, в когось знайомого, в когось тата чи маму, а в кого — брата чи сестру.

Але найбільше втратили матері. Вони втрачають своїх дітей. Це найболючіше, що може трапитися з людиною. Похоронити свою дитину.

Я думаю, що мені пощастило більше, ніж іншим людям, адже всі мої рідні та близькі люди живі і мій дім цілий. Але важко навіть ставити себе на місце інших людей, котрі втратили ВСЕ.

Та попри всі негаразди та страшні думки, веселкою мого життя в прямому сенсі є фарби. Інколи хочеться просто втекти від всіх проблем — і в цьому мені допомагає мистецтво.

Я не пам'ятаю, коли я почала малювати, тому складається таке враження, ніби я народилася вже з пензликом в зубах.

Малюнок закарбовує в собі пам'ять, і дивлячись на малюнки, я згадую про безтурботне життя до війни. І, звичайно, я малюю і зараз — не тільки щоб втекти від реальності цього світу та щоб, можливо, колись стати відомим художником, а ще, щоб мої малюнки зберігали в собі пам'ять, і, дивлячись на них у майбутньому, я не забувала, ким я є насправді.