Бондар Тетяна, 11 клас
Ліцей с. Павлівка Калинівської міської ради Вінницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шуманська Тетяна Миколаївна

Війна. Моя історія

Шепіт вітрів змішується з палачем війни, коли земля, здається, тремтить від важкого дихання страху. Там, де раніше розцвітали квіти миру, тепер виросли криваві дерева руйнувань. Війна це страшний танець, у якому зливаються воєдино смерть і знищення, а небо ховається за хмарами туги.

Наша ненька Україна страждає від ненависної війни вже майже 10 років. Скажу відверто, деяким українцям пощастило менше, ніж мені. Вони були та залишаються з війною віч-на-віч з перших днів… Коли розпочалася війна, мені було сім. До того ж, я родом з центральної України, тому спершу навіть не розуміла, що розпочалася війна. Я брала участь у різних акціях на підтримку жителів тимчасово окупованих територій. Але розуміння того, що у нашій державі вже не перший рік йде війна, до мене прийшло не так давно.

Моє прозріння пройшло три етапи. Перше усвідомлення настало 26 вересня 2017 року. Це була пожежа на складах боєприпасів, що поблизу мого села. Тоді я навчалася у п’ятому класі. Ті емоції, той страх і думки про смерть будуть час від часу з’являтися у моїй пам’яті, напевно, ще довго. І навіть сьогодні, переглядаючи фрагменти випусків ТСН та, згадуючи спогади сусіда, який був одним з тих хто в ту страшну ніч приборкував пожежу, я боюся уявити, що б могло статися, якби не загасили її.

Сусід розповідав: «У військовій частині довго не могли нічого вдіяти. Суха трава, дерева, кущі – все легко займається, а вогонь, підхоплений вітром, все більшає. До Арсеналу поспішали працівники – військові та їхали одна за одною пожежні машини. Над головами рятувальників постійно пролітали палаючі боєприпаси. Усі ризикували своїм життям, адже ніхто не міг точно сказати, куди полетить наступний снаряд і чи не влучить у когось…».

Другий етап мого усвідомлення також пов’язаний з цим же Арсеналом, що так недалеко від мого дому. Це сталося в перший день повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2024 року. В той день у частину влучила ракета. І знову ті ж емоції – сльози і страх смерті. Повне нерозуміння того, що робити, куди тікати, як бути далі? Після цього новими ударами стали повітряні тривоги, дрони, ракети, які пролітали над нами. З’явився ще більший страх… Багато моїх односельчан, маючи військовий досвід та справжній патріотизм, одразу ж вступили до ЗСУ. Як же було прикро і боляче зустрічати сімох із них «на щиті». У знак поваги та вдячності до Героїв України я завжди знаходжу час, щоб провести їх в останню путь.

Третій етап мого усвідомлення – це момент, коли мого тата мобілізували. Коли я про це дізналася, мій світ перевернувся. Моє серце ніби переставало битися, на очі набігали сльози, коли я бачила тата у військовій формі. З того часу уся моя сім’я змінилася на краще. Ми почали дивитися українські фільми і серіали, слухати і співати українські пісні, цікавитися історією України та розмовляти рідною солов’їною мовою. І найголовніше – ми почали цінувати час, проведений разом усією родиною.

По- правді, мені соромно зізнаватися, що моє усвідомлення початку війни прийшло так пізно. Але зараз я можу сказати: війна – це й моя історія. Я радію, що тепер можу дивитися на ситуацію в країні без рожевих окулярів. Я зрозуміла, що війна – це виклик для людства, який вимагає не тільки фізичної сили, але й моральної величі. Це спільний біль і наша спільна надія на краще майбутнє. Ми всі - глядачі та учасники цього трагічного танцю смерті. І можливо, колись наші спільні бажання та спільні зусилля запинять цей вихор страждань. А війна та наші історії залишаться тільки в пам’яті як жахіття минулого.