Анастасія, 10 клас, Вінниця

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я школярка, живу звичайним життям, як безліч інших українців. Взимку 2022 року я була семикласницею. Ходила до школи, займалася побутовими справами, проводила час з друзями, любила читати та багато мріяти.

В суспільстві та медіа просторі на той час вирували чутки про можливий початок війни, більшість людей не вірили в це, в тому числі і я.

Проте ранок 24 лютого 2022 року докорінно змінив моє життя, як і життя мільйонів українців! Вранці я прокинулась і збиралась до школи, батьки вже “побігли” на роботу! Звістку про початок повномасштабного вторгнення росії мені повідомили батьки! Я вже зібралась виходити з квартири до школи, милувалась біля дзеркала. Як тут мені зателефонувала мама, сказала, що розпочалась війна, що я до школи не йду і що мені потрібно робити.

Я спочатку не могла все це збагнути. Як війна? Що робити? Що буде далі? Довкола все ніби в тумані!

Я вперше, мабуть, за останні три роки ввімкнула телевізор і почала дивитись новини. Вперше я почула вибухи. Це була атака ворожими ракетами по аеродромах та військових арсеналах, розпочалися сповіщення про ракетну небезпеку та необхідність пройти в укриття. Я разом з сусідами в період ракетної небезпеки сиділа в укритті.

Оскільки мої батьки військові, то з того дня вони постійно перебували на роботі. Я була одна вдома, ми постійно були на зв’язку. Ввечері на кілька годин відпустили маму, яка приготувала мені їсти, заспокоїла мене, підтримала і просто була поруч.

Навіть зараз, згадуючи ті дні, ловлю себе на думці, що всі ті події, як розмиті кадри з художнього фільму. А ще страх, тривога та багато турботи!

Я живу у Вінниці. В центрі Поділля! На щастя, місто не межує з кордоном агресора, проте до Києва не далеко, а по відчуттям небезпеки – зовсім поруч. Я продовжувала залишатись одна вдома, зважаючи на це, мої родичі, не вагаючись ні хвилини, вирішили забрати мене в безпечне місце. І вже на другий день до нас приїхали моїх два дядька (це мамині брати). Вони залишили свою родину, відклали всі справи, і приїхали по мене. Вони приїхали по обіді. Ми пообідали і почали збиратися в дорогу. Часу було обмаль, попереду нас чекала дорога і наближався вечір.

Батьки швидко зібрали мені необхідні речі, документи, склали продукти на дорогу, дали гроші. Ми попрощалися, батьки повернулися на роботу, а я поїхала.

Дорога була довгою, багато машин і автобусів, довжелезні затори, люди намагалися виїхати з міст в напрямку кордону. Під час поїздки дядьки зі мною весь час говорили, жартували, підбадьорювали і намагалися відволікти мене від тих подій які відбувались. Хоча самі нервували. Я сиділа мовчки, дивилась у вікно з думкою, що війна залишається позаду нас, але продовжує перебувати всередині мене. Пізно ввечері ми приїхали в Тернопільську область до мого дядька Романа. Якщо точніше в містечко Бережани.

Декілька днів я провела в дядька Романа. Потім мій дідусь забрав мене до себе у Львівську область.

Я тоді ще не розуміла, що ця поїздка – не подорож і не евакуація. Це передача мене з рук в руки.

Це турбота, що стала ланцюжком між усіма, хто мене любить. Наче кожний наступний крок – це ще один доказ того, що я не одна. І це змінило дуже багато в мені. Зараз, аналізуючи ці події, я сміливо можу сказати, що це яскравий приклад змін і не тільки в мені, а змінилось наше суспільство та вся наша Україна. Люди швидко згуртувались та організувались, облаштували пункти допомоги, збори коштів, медикаментів, продуктів харчування тощо.

У бабусі мені було спокійно. Проте перші декілька днів мені все ж снилися усі ці жахи війни: вибухи, зруйновані будинки, постраждалі люди, паніка…

Я прокидалась і вдивлялась в стелю, за декілька хвилин я приходила в себе, а почувши голос бабусі – відразу все проходило. Ми пильно слідкували за подіями, які відбувалися. Також перебуваючи у бабусі я зустріла дуже багато добрих людей. Ніхто не ставив незручних запитань, а щиро цікавились, як я себе почуваю. Де б я не перебувала чи то в магазині, на вулиці, у черзі до аптеки – скрізь люди просто були уважними і пропонували допомогу.

Для мене це було дивно. Оскільки я згадую, як в тому мирному житті всі люди були ніби замкнуті у собі. А тут – навпаки. Війна розкрила в людях ті почуття які були приховані рутиною нашого життя: співчуття, людяність, чуттєвість, щирість, бажання допомогти, тощо.

Зараз я багато думаю: а чи була якась подія, яка змінила мене? Так! Змінилось все, насамперед – я! Моє світосприйняття, цінність речей! Раніше я вважала, що допомога – це щось велике: як волонтерство, як збір мільйонів гривень на дрони чи дороговартісну операцію, або як порятунок наших військових на полі бою! Так! Все це правда. Але війна навчила мене, що сила допомоги – не лише в масштабах.

Іноді і дуже часто допомога в дрібницях на які ми через зайнятість буденними справами просто не звертаємо уваги.

А вона – у тому, що тебе не залишили, не забули. Що тебе вчасно посадили в автомобіль і відвезли подалі від небезпеки. Що бабуся посмажила смачні сирники і поцікавилася твоїм станом, що снилось, як справи. Що сусідка запитала: “Ти звідки? Як почуваєшся? Тобі потрібна якась допомога?” І взагалі будь хто, хто міг бути байдужим, обрав людяність.

Ця допомога не героїчна в заголовках, але вона героїчна у змісті. Вона змінила моє сприйняття війни. Бо війна – це не лише про втрати та горе. Це ще й про збереження. Збереження себе, людських якостей, зв’язку з рідними, довіри до людей. І саме допомога в цей момент стала для мене тим орієнтиром незламності і зберегла в мені людину.

Я часто себе запитую: “А скільки людей у той самий момент переживали подібне? Скільки тисяч дітей, які поїхали з рідних домівок прокидалися у чужих місцях, дивились на незнайомих людей і не знали – повернуться додому чи ні?” Ось я одна з таких дітей. Якій неймовірно пощастило, бо навколо мене були ті хто підтримував та дарував любов.

Сила допомоги у здатності бачити її потребу і простягнути руку без зайвих гучних слів та тисяч свідків. Просто в той самий момент коли дуже потрібно – бути поруч. Саме це, як на мене і змінило все. Мене, мою родину та нашу країну!