Бовкун Наталія Іванівна, викладач Бірківської філії Нововодолазького ліцею №2 Харківської області

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Ось і осінь прийшла у мій дім. Пора багряної краси і смутку. А війна ще триває…

Вибрала цю тему і замислилась. А що особисто означає це слово для мене – людини, якій більше шістдесяти років, дитинство якої було бідне, але щасливе, наповнене добротою, любов’ю батьків, піснями, які лунали в будень і свята, а головне – все дихало миром і чарівністю.

Чула розповіді своїх дядьків, мами про «їх» війну, про евакуацію, та ніколи не думала, що цей вогонь колись спалахне з новою силою. І ті, що були в окопах поряд з моїми рідними, хто разом кував перемогу над фашизмом, колись підуть війною на Україну.

Війна – це розруха, море сліз, смерть, це щоденна боротьба наших воїнів з російською бандою, зрада і патріотизм, ганьба і насильство, хаос, голод і холод… Скільки болю і гіркоти вона несе!

24 лютого 2022 року я пам’ятатиму, скільки мого життя. Прокинулася від дивного страшенного гулу. Поряд пролетіла одна, друга ракети. Заціпеніла, не могла повірити. Невже війна?! Сльози невільно текли по обличчю, душа боліла, серце рвалося на частини. Не знаєш, що робити, як бути? Бомбили Київ, Суми, Чернігів, Харків…У вогні була вся Україна. Розумію. що життя в одну секунду промайнуло перед очима і зупинилося. «Чому? За що?»- бриніло у голові.

Війна – це страхіття, яке треба не тільки пережити, але й осмислити. Найбільший мій страх – це втрата близьких та рідних. Ці думки не давали спати, дихати, їсти. Переживала за своїх племінників, які живуть у Харкові.

Пізніше розповідали, як у метро всі підтримували одне одного, ділилися їжею та водою. Ніхто не кричав, діти не плакали, ніби подорослішали за одну ніч, співали Гімн України у хвилини розпачу і болю. Це була одна родина.

Згадую рядки Лесі Українки: «Я в серці маю те, що не вмирає». Навіть у страшних умовах ми зберігаємо людяність.

Десятирічна внучечка не могла зразу виїхати з міста. Північна Салтівка палала у вогні, її просто з перших хвилин стирали з лиця землі гради та артилерія.

З мамою ховалися у підвалах вцілілих будинків, часто були одні зі щурами та мертвими тваринами, де було холодно, брудно, темно і страшно. Наш земляк під шаленим обстрілом зміг їх евакуювати. Вони не розмовляли декілька днів, не могли їсти, в очах був страх і біль, у десятирічної дівчинки полями випадало волосся.

П’ятирічна внучка Соня разом з батьками чудом виїхали з окупованої Балаклії, навіть коли був грім, падала на підлогу, закривала голівку маленькими ручками і її тіло здригалося з переляку. Це не воїни - нелюди. Чи можна таке пробачити і забути?!

Кожного дня чути було вибухи, інколи зовсім поруч, летіли літаки, гуло в голові, частини від ракет знаходили на полях. А люди все приїжджали. Більшість з них втратили житло. Їх заселяли у гуртожитки коледжу, кормили безкоштовно обідом, несли одяг, продукти. Мені хотілося всіх обійняти, притулити до серця, сказати теплі слова.

Відчувала, росіяни роблять усе, щоб зламати наш дух і їхньому насильству немає кінця і прощення. Ця війна змінила не лише внутрішній мій світ, а й родини, зробила нас мудрішими, сильнішими, навчила більше любити свою землю, рідний край і пишатися тим, що ми українці. З болем у серці спостерігала, як виїжджали за кордон і тікали від війни (у нас не було бойових дій) жителі нашого села, як щури з потопаючого корабля. А хто буде спасати країну, підводити з руїн, працювати, допомагати нашим воїнам, підтримувати їх бойовий дух?! Та це особисто моя думка…

Я вчителька. Українські педагоги – це теж багатомільйонне військо. Не дивлячись на бомбардування, навчаємо у складних умовах дітей і цим теж наближаємо світлий день перемоги.

Нам є чим пишатися і заради чого жити, бо ми козацького роду!

Так, війна – це розруха, море сліз, смерть, насильство, холод і голод, патріотизм і зрада, це жах… Війна триває… Віримо у наших Героїв, у Перемогу! Хочу, щоб жодна дитина у світі не промовила б ці рядки Ліни Костенко:

Коли згубило сонце в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні…