Войтович Мирослава, студентка 2 курсу Володимирського педагогічного фахового коледжу імені Агатангела Кримського

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сулімова Лілія Олександрівна

Війна. Моя історія

Серед зграї ночі, коли тіні війни танцюють під місячним світлом, моя історія розкривається як фантастичний роздум із переплетеними стрічками відчуттів болю та надії. Це не просто хроніка подій, а й спроба вибратися з в’язниці спогадів, де війна стала авторитетом, а страх−єдиною мовою.

Кожен абзац моєї історії - це пазл, на гранях якого віддзеркалена витривалість…

… Я досі згадую цей ясний сонячний липневий день, охоплений  великим вибухом яскравих квітів, які мали вигляд кришталевих келихів, що наповнилися солодким нектаром і теплом сонця. Ах! Це був прекрасний день. Але до мами зателефонували і повідомили, що дядько Михайло лежить у госпіталі в Києві без свідомості, з малою надією на життя.

Усі барви, які вигравали навколо, стали чорними!

Як розповідав потім дядько, усе почалося 13 липня 2022 року. Ворог бомбив Дніпропетровськ. Вони сиділи в бліндажі, аж тут йому і його побратимові спало на думку піти в розвідку до найближчого будинку, щоб обдивитися територію. На диво, непомітними їм вдалося пробратися і, здавалося, поки що їм нічого не загрожувало. Аж ту дядько чує противний свист ракети, яка прямо влучає в їх бліндаж.

Усе… Усе навколо розтрощило, навіть той будинок, де вони перебували з побратимом. Осколки від ракети влучили прямо в них, до того ще й завалило. Три години пролежав він під завалами й поранений, але вижив!

З його бригади врятувалися лише троє! Поламані ноги, пробити груди, повністю скалічене лице. Це все, що дісталося дядьку в «подарунок» від ракети, саме перед його днем народження... На світанку, коли усе це почалося, я… Ні не так! Це було зранечку, коли продзвенів будильник до школи. Я із сонним і напіввеселим настроєм почимчикувала чистити зуби.

Коли вийшла мама із засмученим обличчям, до мене промовила: − Ти залишаєшся сьогодні вдома. Почалася ВІЙНА!−Ви, напевне, жартуєте?- промовила я.

Але, на жаль, відповідь була остаточною. Для мене це був шок, який відразу й не зрозуміла. Яка війна? Ми ж цивілізовані люди, котрі живемо у ХХІ столітті! ТЕ, що відбувається на Сході, мало скоро закінчитися і нас взагалі не повинно було стосуватися. А тут війна, яка зруйнувала всі мрії…

… Був похмурий холодний вечір 10 березня, коли сутінки вкривають небо своєю сірою пеленою, а холодний вітер шепоче свої таємничі історії оголеним гіллям дерев. Два тижні тому нам повідомили, що розбомбили військову частину в Одесі. Жодних новин не було… -Мам, його вже немає в живих!- казала я, але невеличкий вогник надії досі не полишав моє серце.

Невже я його більше ніколи не побачу?! Не познайомлюся із його дівчиною, не побуваю на весіллі свого брата? Ні! Я впевнена, що він живий! Десь там далеко від нас, але живий?!- я настільки поринула у свої думки, що не почула телефонний дзвінок, який пролунав на кухні. − Мам, хто це? ТИША… − Алло! Мене чути? Це я, Саша! Не хвилюйтеся, зі мною все гаразд. Ми встигли виїхати перед розгромом, а речі не зібрали, я забув там свій телефон. Вибачте, що так довго не давав звістки про себе.

Згодом він почав розповідати про те, що відбувалося упродовж цих двох довгих та страшних тижнів, але я вже не слухала. Нахлинули якісь незрозумілі почуття радості, надії і тривоги, котрі сплелися в цей момент і кружляли у моїй душі, наче дві витончені пташки. Брат довго ще розповідав, що відбувалося. У його словах відчувалося багато смутку, але в кожному рядку залишалася внутрішня сила і впевненість…

Уже триває 630-й день повномасштабної війни, а я сподіваюся, що найближчим часом таки настане ПЕРЕМОГА. А поки разом із друзями, родиною, викладачами буду наближати її, як можу (донатами, плестиму маскувальну сітку, збиратиму продукти…). Тоді, я вірю, мій пазл заграє новими яскравими барвами.