Мої мама і батько пропрацювали на заводі імені Леніна більше 25 років. У нас була звичайна робоча сім’я.
Під час бойових дій нікуди не виїжджали, ховалися в підвали.
Спочатку ми й не зрозуміли, не могли повірити, коли обстріляли Валуйське. Але коли обстрілювала артилерія, ми все зрозуміли. Це був страх і жах за себе, за своє життя, за життя близьких. Цей жах не можна зрозуміти, жити із цим дуже важко. Ці речі не піддаються здоровому глузду.
Війна кардинально змінила наше життя. Селище порожнє. Так вийшло, що ми не виїхали.
Втратили роботу ті, хто працював у Луганську на заводах, на ринках. Ті, хто працював у Станиці, той не втратив. Що стосується нашої сім’ї, ми більше втратили здоров’я. Я в Станиці і зараз працюю, мені пощастило. Але багато громадян залишилися без роботи. Змінилося спілкування, здоров’я, оточення. Усе це кардинально змінило наше життя.
Це неможливо пережити. Коли ти йдеш вулицями й бачиш людські тіла, хочеться забути, але не забувається.
Фонд Ріната Ахметова активно допомагав. Його допомогу отримувала не тільки моя мама, а всі жителі селища.
Найбільше мрію про мир, щоб це більше ніколи не повернулося. Ми раніше не замислювалися про мир, дружбу, але, коли переживаєш такі обставини, як були, ти по-іншому ставишся до цих слів.
Це не пафос. Це дійсно мир, коли ти спокійно встаєш і спокійно лягаєш. Це дійсно дружба, коли горить твій будинок, сарай, кухня, город – не має значення, а сусіди заводять генератор і гасять. Я мрію, щоб усе закінчилося.
Тільки той, хто пережив, зрозуміє, як це, коли все горить, а ти не знаєш, що робити. Коли осколкова рана, а ти не знаєш, що робити. Мрію про спокійне життя, про радість, про мир, про людяність.
.png "Імена")
