До війни було повноцінне життя, а зараз жахливе. У мене в Луганську живуть діти, онуки, а я їх не бачу. Ми розмовляємо тільки по вайберу. Я хвилююся, як вони, і не можу навіть приїхати. Це жорстоко, якщо немає поруч близьких. Вони найдорожче в житті, її зміст, а це в нас обмежили. Ми не можемо виїхати нікуди; ми в Луганськ їздили, відпочивали, а тепер не маємо права, у мене немає прописки.

Хлопці бігли з дискотеки та кричали: «Війна! Війна!

Ми оточені з усіх боків, і нас бомбили конкретно. Пережили всі пристрасті.

Пам’ятаю перший день війни – 14 травня [2014 року]. У спальні було відкрите вікно, почула, що діти біжать із дискотеки та кричать: «Війна! Війна!» І артилерійські звуки, як салют, 12 пострілів. Син спав в іншій кімнаті. Я кажу: «Сергію, там стріляють. Підемо в підвал». А він каже: «Усе минеться, постріляють і перестануть».

Хочу все забути й не згадувати. І щоб не було обстрілів, спати спокійно та знати, що родичі теж у безпеці.

Моя мрія – щоб відкрили кордони й було спілкування, а решта – було б здоров’я.