Життя змінилося на До та Після. Мої батьки загинули, і серед усього цього жаху я тільки дитину зберігла. Дитина на зараз так і не змогла навчитися довіряти тиші. Кожна сирена викликає сльози на її очах, а кожна повітряна тривога - це болісний пошук темного приміщення, де можна сховатися.

Найстрашніший спогад - коли почався черговий обстріл, а в тебе з собою тільки відро води, яке так тяжко дісталося. Дитина поряд, а укриття поблизу немає. Ми просто впали на землю, притискаючись до неї від страху. Цей жах супроводжує нас роками. Коли настає тиша у телефоні, в голові крутиться тільки один страшний думка - як поховати рідних під обстрілами, якщо станеться найгірше.

Донька перебуває у травмуючих подіях уже дуже довго. Усе почалося ще у 2014 році, коли їй було всього 2 роки. Тоді перша міна прилетіла в наш двір та убила собачку - дитина бачила це першою. Потім, у 2022 році, ми активно допомагали військовим, і вона знову була поруч із усіма небезпеками.

Попри перенесений біль, ми намагаємося жити далі. Вона почала ходити на карате, щоб знайти хоч якусь опору. Проте пережитий стрес залишив глибокий слід - на заняттях і вдома вона мовчить увесь час.