Наша родина багатодітна. Ми живемо поблизу Нікополя, який щодня перебуває під обстрілами. Разом із нами також живуть ще троє дітей, адже їхня мама зараз захищає Україну на війні. Відтоді наше життя проходить у постійному очікуванні нових вибухів і небезпеки.

О четвертій ранку 24 лютого мені зателефонував брат із Київської області й сказав, що почалася війна. Просто під час розмови я чула у слухавці звуки вибухів. Уже надвечір ми самі побачили з балкона перші спалахи на горизонті - вибухи на межі з Херсонською областю. Тоді стало зрозуміло, що війна прийшла і до нас.

Спочатку діти не могли повірити, що таке може бути насправді. Але дуже швидко війна перестала бути лише словом. Вони на власні очі побачили прильоти, фосфорні боєприпаси та воду, яка пішла після руйнування Каховського водосховища. Після цього вже не потрібно було нічого пояснювати.

Першим по-справжньому страшним днем стала звістка про загибель людини, яку я дуже добре знала. Потім ми дізналися про загибель нашого родича. Саме тоді прийшло усвідомлення, що війна може забрати будь-кого і будь-якої миті.

Пережите залишило глибокий слід у всіх нас. Ми досі не можемо змиритися з тим, що відбувається. Постійний психологічний стрес, обмеження у пересуванні містом, дистанційне навчання дітей і життя під загрозою обстрілів стали нашою повсякденністю.

Ми також постійно стикаємося з гуманітарними труднощами. Особливо гостро відчувається нестача води. Важко забезпечувати дітей усім необхідним для життя і навчання. Не менш болючою стала втрата звичайного дитячого спілкування - дітям дуже не вистачає можливості бачитися з однолітками і просто жити без війни.