Тупахіна Ксенія, учениця 10 класу Ужгородського ліцею "Лідер"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кальчук Олена Олексіївна

Війна. Моя історія

«Хочу жити в Одесі» сказала моя мама, коли ми у 2013 повернулись з осінньої подорожі в сірий похмурий Луганськ. Тоді я не знала, що через рік знову приїду в Одесу, але вже не на екскурсію... Для мене війна почалася навесні 2014 року, в Луганську. Мені було шість. Пам'ятаю випуск з дитсадка, після якого ми: я, мама і молодша сестра поїхали до дідуся та бабусі в село.

Бо на той час місто було вже захоплено. Обстріли там не вщухали. Тато працював в ДСНС.

Раніше я на кожні літні канікули їздила в село. Я обожнювала цей час: свіже повітря, футбол з дідусем, фрукти, овочі з власного городу, смачні яблучні пироги та липовий чай. Пам'ятаю як ми пересаджували квіти з бабусею, поки дідусь був на роботі в місті, після якої завжди привозив мені щось смачненьке.

Те літо було іншим: гвинтокрили, літаки, снаряди. Село опинилось на лінії розмежування, з одного боку ворог, а з іншого – українська армія. Тож тихо там не було, постійно кудись "прилітало".

Одного сонячного дня я почула від батьків, що "прилетіло" біля будинку моєї прабабусі. Я, звичайно, остаточно не розуміла, що сталось, але пам’ятаю, як пояснювала їй, що відбувається, коли снаряд падає на землю. Та попри ці жахливі спогади були й позитивні моменти. Я прочитала буквар з дідусем: я читала буквар, а він мені – казки. Також дідусь навчив мене їздити на двоколесому велосипеді, за один день.

В останній день липня ми нарешті змогли виїхати. Тяжке прощання з рідними та довга дорога: Старобільськ, Харків і, нарешті, Одеса. Наступні місяці як в тумані…

Так, я пішла в школу, сестра – в садочок, тато повернувся в Луганськ, а мама знайшла роботу. Але всі сподівались: «ось, осінні канікули й додому», «ось, новий рік і додому», та це «ось» ніяк не наставало… Коли до нас приїхав батько, ми потроху почали звикати до нового життя. Мені здавалось, що початок війни – це найбільш переломний період в моєму житті, але ні. 24 лютого 2022 року всі українці стикнулись з повномасштабною війною.

З тим, що сусіди вирішили «асвабадить» всіх нас, відмовити в праві на життя та безпеку і знищити як націю.

В перші дні я була на диво спокійна, не усвідомлювала масштабів. Бо мені здавалось, що я вже переживала щось подібне. Надалі емоції пішли на другий план, а питання «як ти?» стало найважливішим. А досі «тримає» лише віра в ЗСУ. Звичайно, війна – це жах, трагедія та розбиті життя тисяч і мільйонів людей. Але вона, як і будь-яка інша подія має негативні та позитивні наслідки.

Так зараз я розумію, що можу планувати на завтра, тиждень і місяць, але я живу лише сьогодні, лише цієї миті. Так для мене щоденні новини, страшні новини стали буденністю, для мене звично, що все навколо змінюється з шаленою швидкістю. Бо це реалії війни, реалії українців.

Я не можу знати напевне, щоб було якби не війна, адже війна – це вже факт. Особисто для мене позитивними її наслідками є те, що я замислилась над причино-наслідковим ланцюгом, усвідомила свою ідентичність та почала вчити історію, перейшла на українську мову.

Андрій Любка писав: «У війни є сотні тисяч облич, і всі ці обличчя – побиті горем. Сьогодні в Україні є безліч різновидів нещастя й болю, і кожен з них має свою персональну історію і біографію. Втім, люди – щасливчики, якщо вони живі. Будь-яке горе й проблеми, приниження й скруту неможливо порівняти з долями тих, кого накрили бомби у їхніх домівках чи евакуаційних колонах».

Моя історія війни не є найтрагічнішою, але це історія однієї з 40 мільйонів. Ми всі українці – нація, яка має багато травм, але також ми маємо досвід та приклади, знаючи це, ми переможемо і не повторюватимемо старих помилок.