Куценко Вікторія, учениця 11 класу Донецького ліцею №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товарницька Леся Іванівна

Війна. Моя історія

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Як не погодитися зі словами Л. Костенко, особливо, звертаючи увагу на події сьогодення? Адже саме зараз ми справді пишемо історію кров’ю мирного населення та мужніх захисників, які ціною власного життя оберігають наш спокій та рідну землю. Згадаймо холодний ранок лютого… Хіба можна його забути?! Ні. Неможливо!!! Він увірвався в наш дім, наче смерч, жорстокою війною, яка принесла кровопролиття й перекреслила мрії та життя всіх українців.

Пригадую: крізь сон почула, як мама будила старшу сестру: «Прокидайся, мабуть, війна почалася»… Запалало небо від вибухів, постріли лунали голосніше. Згодом дізналася, що наші прикордонники цього ранку прийняли свій перший, а дехто й останній бій.

Хто б подумав, що в теперішній час могло трапитися таке божевілля? Мабуть, у той момент у кожного відбулася дискусія із самим собою? Хіба не так? Яка війна? Кому вона потрібна? Але, на жаль, новини доводили протилежне. Перші вибухи в Києві, Харкові, Дніпрі… Окупація Київської, Чернігівської та Сумської областей відбулася за лічені години.

І це був лише початок… Безумовно, початок чогось страшного та невідомого. Руйнування. Страх. Плач. Відчуття нестерпного болю, що гадюкою розповзається по всьому тілу й впивається гострими іклами в зранене серце.

Місяць в окупації. Кожного дня нескінченні колони ворожої техніки із моторошною свастикою неслися, мов шершні, по нашій вулиці. А вночі, майже над самою хатою, починали літати бомбардувальники. Ми розуміли: їх ціль - Харків, Чугуїв, Ізюм… І цей жах відбувався щодня й щоночі. Чи відомо вам, як боляче розлучатися зі своїм будинком, кімнатою, улюбленими речами…? Але ми все ж таки евакуювалися. Наш потяг потрапив під обстріл. Їхали у вагоні, де тільки жінки з дітьми різного віку.

У потязі вимкнені всі комунікації, і він тихенько просувався далі. У цей час навіть діти не плакали. І в суцільній темряві було чути благальний шепіт. Це молилися наші матері. Було лячно. Не усвідомлювала, що це досі відбувається зі мною.

Як таке могло трапитися у ХХІ столітті? Раніше про війну я читала в підручниках з історії, а вже сьогодні вона прийшла в мій дім. Були мрії, були плани. Очікувала весну… Життя в Україні процвітало, поки російському диктатору не заманулося відновити геноцид  нашого народу. Знищити житлові будинки, лікарні, школи, церкви, історичні пам’ятки – усе, що траплялося на шляху. Хоча у своїх заявах запевняє, що обстрілюють тільки військову інфраструктуру.

Яка цинічна брехня! Охтирка, Буча, Гостомель, Ірпінь – чудові міста, на жаль, зрівняні із землею. Без жаху, співчуття та болю не можна дивитися новини. На деокупованих територіях знайшли тіла закатованих та вбитих мирних людей.

Це однозначно звірство! Відкіля така лють? Так і хочеться закричати словами Кобзаря : «Схаменіться, недолюди, Діти юродиві!... Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде…». Здається,  “спецоперація” пішла не за планом? Прагнули Київ захопити за три дні – не судилося. А натомість нашими героями-азовцями захоплюється увесь світ. Тимчасово окупований Херсон та Запоріжжя чинять опір. І жоден, чуєте, жоден не зустрів окупанта з квітами, як про це мріяв кривавий диктатор. А все через те, що не на того напали.

Хіба можна волелюбний народ поставити на коліна, зробити рабами? Народ, який голими руками йде зупиняти танк. Українська нація буде боротися стільки, скільки необхідно для того, щоб зберегти Батьківщину, єдину та нероздільну, тому що має право на СВІЙ історичний шлях.

Найперший вислів національної ідеї був яскраво висвітлений Тарасом Шевченком: « В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Хіба можна сказати краще? Тільки український народ має бути господарем на СВОЇЙ землі! Наша нація гостинна, а непроханим гостям тут не раді. Мій  народ заявив про прагнення самостійно вирішувати долю своєї країни ще три десятиліття тому й обрав волю, незалежність та щасливе майбутнє.

Якраз доречні слова В’ячеслава Чорновола: «Проголошення незалежності – тільки перший крок. Наступний, складніший – перетворення глевкого населення на гордий народ. Самоповага неможлива без гідної поваги до голосу предків…» Усе так і відбулося! Народ повстав проти кремлівського диктатора!

Найбільше вразило те, як війна об’єднала українців. Кожен робив те, що міг. Хтось став волонтером, хтось пішов служити до тероборони, інші виготовляли бронежилети, шили теплий одяг, плели маскувальні сітки, готували їжу… Я ж обрала свій шлях – наполегливе навчання, щоб у майбутньому гідно розбудовувати нашу країну та примножувати її здобутки.

Ця жахлива війна багатьох із нас змінила, і ще багато що змінить у нашому житті.

Якось мама побачила, як я підфарбовую вії. Вона мене не лаяла, ні. Тільки сказала, щоб не поспішала дорослішати й насолоджувалася дитинством. Війна все зробила по-своєму. Здається, я прожила таке довге-довге життя. І так раптово подорослішала. І вже ніколи не буде як раніше. Нічого не хочеться, окрім перемоги та миру.

А Україна обов’язково здобуде їх у цій війні, тому що саме українці воюють за СВОЮ свободу й на СВОЇЙ землі. Як зазначив генсек НАТО, що « якщо Росія припинить воювати, буде мир, якщо Україна припинить – це буде кінцем її існування».

Вірю: війна скоро закінчиться однозначною перемогою України ! І я знову повернуся до рідного ліцею, зустрінуся з друзями, однокласниками, учителями. Знову буду танцювати в зразковому аматорському хореографічному колективі «Слов’яночка».

Моя найбільша мрія, яку хочу здійснити після перемоги, поїхати в Ялту. Ніколи там не була. Сподіваюся, що наступного року вона стане реальністю.

Ми обов’язково відбудуємо нашу країну. Посадимо нові сади. А навесні посіємо пшеницю на тих полях, де йшли бої. І кращої, могутньої, вільної та сильної держави не буде в усьому світі. І жоден тиран навіть подумки буде боятися згадувати Україну.

Адже плани одного кривавого диктатора перетворилися в ніщо.

А в нас, українців, усе буде добре. Упевнена, що здійсняться пророчі слова Ліни Костенко: «І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе».