Петрюк Мирослава, учениця 8 класу Лазещинського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Ясінянської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семенюк Мар’яна Іванівна

Війна. Моя історія

Починаючи ще з 16 лютого 2022 року всі говорили, що буде війна. Багато хто не хотів вірити, що це можливо, адже ми живемо у 21 столітті і люди вже навчилися вирішувати все мирним шляхом. Всі ці дні ми жили в страху, незрозумілості та в переживаннях. Я до кінця не хотіла вірити, що почнеться війна.

На ранок 24 лютого мене розбудив голос тата: «Вставай. Війна». Ці слова я запам’ятала назавжди.

Всі групи з друзями та вчителями почали “закипати” від повідомлень. Рідні з за кордону телефонували та були в ступорі. У перший день війни все було незрозуміло, у всіх була паніка, страх, розпач… Всі одразу почали закуповувати продукти та різні побутові речі. До кінця першого дня війни полиці у магазинах були порожні. Найбільше мене лякало нерозуміння того, що буде далі.

Вся моя родина була в розпачі, нам всім було дуже страшно. Я сподівалася, що це все скоро закінчиться. Перша ніч під час війни була найстрашнішою - різні звуки приводили мене до паніки.

27 лютого 2022 року мій тато добровільно вступив до лав Територіальної Оборони України. 23 квітня 2022 року його перевели до Збройних Сил України, він разом зі своїми побратимами вирушив на Схід. Я і досі пам’ятаю велику колону автобусів та вантажівок, в яких серед інших чоловіків, знаходився і мій тато.

Цю страшну картину я бачила зі свого вікна. Для мене це і зараз найгірші та найболючіші спогади. Тоді ми ще не знали, що повернуться не всі …

Ми з мамою та моїм молодшим братиком залишилися одні, ми не розуміли , що нам робити. Сказати, що нам було дуже важко, - це нічого не сказати. Кожного дня ми молилися до Бога та просили, щоб тато і всі захисники повернулися живими і здоровими . Пекельний біль та страх за тата виїдали мене зсередини, я дуже багато плакала і не спала.

У мами почалася депресія, у нас всіх не вкладалося в голові, що тато на війні, під кулями. Найстрашніше - це коли ми писали або дзвонили йому, а він не відповідав.

Я не хотіла думати, що щось може статися , але не могла бути впевненою. 23 червня 2022 року тато приїхав в першу відпустку. Незважаючи на малу тривалість часу вдома, ми всі були щасливі. За весь час війни я вперше плакала від радості. Всі дні з татом промайнули дуже швидко, він поїхав. І знову все з початку…

Сльози, страх, паніка… Ці емоції супроводжували мене постійно, навіть і зараз вони зі мною.

24 квітня 2023 року загинув рідний брат мого тата, він був наймолодший. Страшне місто Бахмут забрало його життя. На війну йшли три брати, а повернулися тільки два… Після цього мого тата звільнили. За цей час, від коли він вдома, я змогла трохи заспокоїтися та відійти від усього жаху, який нас оточує.

Період з 23 квітня 2022 року по 28 квітня 2023 року, я хочу забути назавжди. Я нікому і ніколи не побажаю відчути все те , що відчула я!

Кожного дня помирають наші люди та наші воїни, кожного дня хтось втрачає рідних та близьких людей. Кожного дня хтось залишається без домівки. Кожного дня нас хочуть знищити! Я точно можу сказати, що ненавиджу росію і все, що з нею пов'язано. Я вважаю, що ця нація не має права на життя. Цей біль і відчай українці не забудуть і не пробачать ніколи! Війна торкнулася до кожного з нас, кожен щось втратив і чимось заплатив… Ми не маємо права їх пробачити та все забути!