Гульченко Аріна, 9-б клас, Смолінський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання — Бурла Олена Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях

24 лютого.  Четвер. Батьки про щось тривожно говорять. Запитую, що сталось? А у відповідь чую: війна почалась. Я збираюсь до школи. З нашого класу прийшло всього 6 учнів. Зі школи нас майже відразу відпустили і оголосили вимушені канікули на два тижні. Батьки почали складати тривожні валізи.

27 лютого... День народження тата. Все було добре, але потім йому зателефонували та сказали, щоб пакував речі. До цього він вже був в АТО. Ми вже чекали його з війни. Але та війна була інша. Тоді здавалося, що війна десь далеко. Ніколи вона не буде так близько. Не буде такою реальною. І ось моя мама плаче знову… 2022 рік… Лютий…Хіба це можливо?! 

Я, мама, брат та наша собачка Ніка переїжджаємо до бабусі, бо в неї є сховище. Кожного разу, коли була тривога, ми туди йшли. У сховищі було страшно, бо повітряна тривога сповіщала про загрозу обстрілу.  

Перший місяць я не могла говорити з татом по телефону, бо зразу починала плакати. Його відпускали тільки три рази на рік. Коли він приїжджав додому, мені не хотілося його відпускати назад.

Кожен раз, коли я дивилась на від'їжджаючу машину, де сидів тато, я починала плакати.

Я відчувала себе самотньою, ображеною на весь світ. Чому так сталося? Чому дорослі не можуть зупинити війну?  

Здається, за  два роки у моєму житті нічого не змінилося. Кожен новий день був схожий на попередній.  

2024 рік. Батьки планують переїзд у інший будинок, але я не хочу покидати друзів. Поки ми знову живемо у бабусі. Але тепер з нами не тільки собачка

Ніка, а ще й кіт Степан, якого привіз тато 18 травня. Знайшов він його у грудні 2023 року. Історія, розказана татом, оживає перед моїми очима: 

… було дуже темно, навколо багато бруду, холодно. Мій тато-воїн вирішив вийти з бліндажа та почув, як хтось нявчить. Ліхтариком не можна користуватися, тому він ходив по темному та шукав кошеня. Декілька разів впав, але все -  таки знайшов його. Кошеня було дуже маленьке та мокре. Тато забрав його у бліндаж. Беззахисне, воно просило про допомогу своїм жалібним  хрипким криком.   Так воно й залишилось жити у бліндажі. Декілька разів тато  хотів забрати його з позиції, але котик наче відчував це і кудись зникав. Все - таки вийшло забрати його з собою у хату. Близько року Степан  жив з ними,  постійно переїжджаючи. А потім котик приїхав до нас додому. Його війна вже скінчилася. Я мрію про те, щоб війна закінчилася нашою Перемогою. І щоб кожен тато і кожен котик повернувся додому!

Були ми у бабусі два тижні. За цей час у нас встиг загубитися кіт, якого шукало все наше селище. Ще б пак: адже це бойовий кіт!  

18 червня -  ми, нарешті, переїхали у наш новий будинок.  У будинку ремонт. Кіт знову загубився. 

Буденні клопоти перервала страшна звістка: татовому брату в бою відірвало ногу. 

Знову хвилювання, страх і біль. Якби ж я могла зробити так, щоб ніколи ніхто не знав такого слова: війна. Щоб люди жили в мирі і злагоді. Щоб котик муркотів і тулився до моєї щоки. (Степана ми знайшли врешті-решт).

27 липня. Я з мамою йдемо з магазину додому. 

Мамі дзвонить тато і каже, що його відпускають назавжди. Ми не змогли стримати емоції та заплакали.

Вночі о третій годині тато приїхав додому. Ми всі були дуже щасливі, бо мріяли про це останні два роки.

Знаєте, я іноді запитую у себе: чи було б це все у мене, якби не війна? Я б ніколи не подружилась з дівчинкою з Херсонської області. Не завела б собі донецького кота. Не потрібно забувати про те, що в тебе є, та радіти кожному моменту у своєму житті. І пам’ятати ціну нашої свободи! Слава Україні!