Трішина Дарія

9-в клас, Ліцей №13 "Успіх" Полтавської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Боцула Ольга Михайлівна

Війна. Моя історія

«Людина нібито не літає, а крила має, а крила має…». Здавалося б, до чого тут цей вираз? Для мене і, я впевнена, для більшості українців він має величезне значення.

Лютий. 2022 рік. 24 число. Ця дата перевернула з ніг на голову всі наші плани, надії, мрії. Та що там казати – нас усіх вона також кардинально змінила. Зранку, того самого моторошного дня хтось прокинувся від вибухів, я ж підірвалася від дзвінка мами. Точно не пам`ятаю, що вона мені казала, бо це була дуже швидка розмова, максимум 15 секунд.

«Прокидайтеся, беріть документи, за вами із сестрою приїдуть і відвезуть подалі від військової частини. Почалася війна». На той момент мені було 12 років. Пам’ятаю свої відчуття тоді… твоє серце, ніби спершу здавлюють, потім викручують.

Усередині порожнеча, невідомість… Було страшно, не хотілося вірити у почуте, але я відчувала обов`язок захистити себе і сестру. Зібралися швидко. П’ять хвилин і ми вже їдемо в інший кінець міста. Приїхали до моєї подруги, і, напевно, це був найдовший ранок у житті. З 5 до 12 години ранку ми сиділи подалі від вікон. Увесь цей час я думала про одне – як там мама і тато? Вони залишалися у військовій частині. Я їм не дзвонила, бо знала, що вони зайняті. І ось чую дзвінок від тата. Руки трусилися і голос теж, на очі набігали сльози. Він мене заспокоював говорив, що скоро все закінчиться і ми всі побачимося, він зробить для цього все, що зможе. Його слова були переконливі, але десь у душі я розуміла, що він вже знаходиться за межами міста – вилетів на бойове завдання.

Тато в мене герой! Він командир вертольота, військовий льотчик армійської авіації. Кожного дня з 2014 року захищає нас від нападників.

Я усвідомлювала, що таке війна ще з 5 років, адже тоді тато захищав наш Донбас. Але, звичайно, повномасштабне вторгнення відчувалося зовсім по-іншому, бо я подорослішала. Прийшло усвідомлення на скільки це страшно, тому що все відбувається не на сході країни, а по всій Україні! Я відчувала страх, розпач. За батьків у першу чергу. До останнього не вірилось, що це справжня ВІЙНА. Хоча тато готував нас до цього. Для мене і моєї родини цей день означав лише одне – це кінець.

Ми думали, що ніколи не зустрінемося, не повернемося у рідну домівку, до звичного життя.

Не святкуватимемо Різдво, коли вся родина збирається за одним столом. Після цієї дати ми не бачилися ще 2,5 місяця. Але молитви кожного вечора до Всевишнього і віра у найкраще – допомогли нам зустрітися та нарешті обійнятися. Ми стали цінувати кожен день разом, адже багато татових друзів так і не повернулися після завдань до своїх сімей… Матері не діждалися своїх синів, дружини – чоловіків, діти – батьків…

Тепер, я думаю, зрозуміло чому вираз, зазначений на початку історії, є для мене важливим. Ми – люди, українці. Наші хоробрі воїни, не маючи нічого в день страшної війни, не розуміючи до кінця масштабів великої біди, змогли згуртуватися, подивитися в очі смерті та гідно дати відсіч ворогові. Чому ж людина крила має, але не літає? Я ствердно можу сказати, що «літає»! Адже саме завдяки нашому прагненню і бажанню перемоги, нашій наполегливості та цілеспрямованості ми змогли пройти всі складнощі війни на початку і неодмінно завершимо все. Ми летимо назустріч Перемозі! У наших серцях панує дух сили та хоробрості, наші воїни міцні та впевнені, віддані Батьківщині, розправляючи крила, йдуть лише вперед!