Фоменко Марина

8-а клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №26 Сумської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Гуніна Альона Сергіївна

Війна. Моя історія

Усі ми назавжди запам’ятаємо той день, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії на територію нашої неньки-України. Під загрозою опинилося населення цілої країни. 24 лютого 2022 року життя кожного українця розділилося на «до» та «після». Бойові дії почалися неочікувано, ніхто не був готовий до них. Вибухи, ворожі колони техніки, літаки вселяли справжній жах у всіх нас.

Багато хто втратив рідних, близьких та друзів, люди залишалися без домівок, не знаючи, куди тікати.

Частина населення нашого міста виїхала за кордон, покинула своє «життя», відмовилася від усього заради спасіння. А ті, хто залишився, щодня проживають, борючись за життя. Моя родина також не виняток.

Пам’ятаю, як за день до початку бойових дій я спокійнісінько готувалася до школи, усе було як завжди. Тато прийшов з роботи, ми разом повечеряли й лягли спати. А вже зранку я прокинулася не від будильника, а від слів мами: «Доню, негайно прокидайся, треба збиратися! Почалася війна». «Почалася війна…» – ці слова відлунням прозвучали в мене в голові. Здавалося, ніби це просто страшний сон, і зараз треба негайно прокидатися, щоб іти до школи. Мама одразу зателефонувала всім рідним, щоб повідомити їх, а я, шокована та перелякана, почала збирати речі. Дочекавшись брата, ми негайно поїхали в село до бабусі. Нам здавалося, що в приватному будинку всім разом буде безпечніше. Та як же ми помилялися…

У селі було тихо та спокійно, ніби нічого не сталося. Нам вдалося трішки заспокоїтись і поспати. Але вже через декілька годин усі прокинулися від гуркоту на вулиці. Тато обережно подивився, а за вікном проїжджала ворожа техніка. Мені було по-справжньому страшно. Я боялася за життя родини, хвилювалася за сестру, яка залишилася в місті. День видався складним, тому ввечері ми вирішили відволіктися й подивитися телевізор, та, на жаль, по всіх каналах транслювали новини. Я не могла перестати плакати, надія на швидке закінчення війни згасала з кожним днем. Настала ніч, ми полягали спати в одязі, щоб у разі небезпеки швидко перейти до підвалу. Ми навіть не встигнули заснути, як нас підняв на ноги гучний вибух. Саме тоді я усвідомила, що почалася справжня війна… І моє життя змінилося назавжди.

Люди кажуть, що до всього можна звикнути, але я вважаю, що це не так. Цілими днями ми сиділи в підвалі, ховаючись від вибухів.

А вночі вони були, мов будильники, які змушували прокидатися під час найцікавіших снів. Під звуки сирени ми засинали і просиналися. Так було щодня, нічого не змінювалося, а мене до сих пір лякає кожен підозрілий звук.

Після довгих місяців, проведених у бабусі, ми нарешті приїхали додому, як-то кажуть, що вдома й стіни лікують. Так, звісно, тривоги й загроза життю нікуди не поділися, але вибухи були не такими гучними, а згодом майже зникли. Здавалось, життя налагоджувалося, почалося дистанційне навчання. Серед буденних справ нам всім вдалося заспокоїтися. Але восени мого тата мобілізували. У серці було порожньо. Я намагалася втішити матусю, але марно. Бо мені самій не вдавалося стримати гіркі сльози.

З того часу, як тата забрали на війну, пройшло майже два роки, а він був удома лише раз. Ми з мамою дуже сумуємо за ним…

Зараз нічого не змінилося. Тато на війні, повітряні тривоги докучають і заважають учитися. Інколи ми прокидаємося від сильних вибухів, коли ворожі шахеди знищуть інфраструктуру нашого міста Суми. У такі моменти всі бояться за своє життя та життя рідних. Та через деякий час ми стали більш згуртованими, бо тяжкий час легше переживати разом. А поки наші воїни захищають та відстоюють незалежність і свободу України, ми молимося Богу і кожен день чекаємо перемоги.

Слава Україні!