Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Сім'я Ігнатових

«Танки роз'їжджали містом нарівні зі звичайними машинами»

переглядів: 448

31 грудня 2013 року ми з чоловіком дізналися, що чекаємо дитину. Це був найкращий подарунок року, що минає! Тієї зими в Києві все тільки починалося, і ніхто з нас не міг уявити, у що може перерости. А я подумки була занурена тільки у свої роздуми про мою маленьку бусинку, яка росла під серцем.

Ми готувалися стати зразковими батьками, тому в мене був цілий список всяких потреб і вигод, які ми всю зиму та весну купували по всій Україні. Але скористатися навіть половиною нам не пощастило.

На початку літа 2014 року до нас прийшла війна. Справжня! З польотами над містом реактивних винищувачів о четвертій ранку, з пострілами гаубиць, «Градів» і ще Бог знає чого. Танки роз'їжджали містом нарівні зі звичайними машинами.

Через місяць після таких неспокійних днів і ночей ми зрозуміли, що це швидко не закінчиться, і щоб не наражати на небезпеку майбутні пологи, було прийнято рішення покинути все та їхати з міста.

І занесло нас аж до Черкас. Чоловікові запропонували там роботу, та й спасибі друзям, запропонували спочатку пожити в них. Тоді я вже була майже на дев'ятому місяці вагітності.

Уся вагітність, попри всі переживання, проходила чудово, жодних ускладнень, жодної незручності до моменту останнього УЗД…

За результатами з'ясувалося, що без кесаревого розтину нам не обійтися. (У якусь мить малюк просто перекинувся.) Але, слава Богу, усе пройшло вдало. Так з'явився на світ наш первісток – синок Тимур – черкаський богатир.

Спочатку було важкувато, без сторонньої допомоги з немовлям на руках та ще в орендованому житлі в чужому місті. Але згодом почали звикати.

Три місяці ми прожили в Черкасах, восени того ж року чоловіка переводять до Сєверодонецька Луганської області – і ми втрьох переїжджаємо туди. Здавалося, ми до всього звикли, до постійних переживань за рідних, які залишилися в Луганську, до постійних обстрілів на лінії розмежування, яка від нас за 50 км. Але в грудні 2015 року в Тимура за кілька днів погіршилося самопочуття з незрозумілими тоді для нас симптомами – його зі швидкої поміщають в реанімацію.

Наступного дня діагноз – цукровий діабет. Звичайно, для нас це був удар у саме серце. Ми не мали уявлення про цю хворобу, ніхто з наших родичів не хворів на неї. Здається, той місяць був для нас найжахливішим. Дитині трохи більш ніж рік – і такий діагноз.

Потім почалося лікування, або як це правильно називається, компенсація інсуліну. Численні поїздки до Харкова для спостереження в лікарні, постійний контроль рівня глюкози в крові. Усім нам довелося переглянути свій стиль життя, орієнтуючись тільки на дитину.

П'ять-шість ін'єкцій інсуліну на добу і стільки ж проб крові на цукор. Тоді Тимур ще не розумів, навіщо йому постійно колять пальчики на руках, та й зараз іноді плаче, коли не виходить безболісно зробити ін'єкцію. За такого інтенсивного лікування доводиться купувати дорогі витратні матеріали для аналізу глюкози, у середньому 50 штук коштують приблизно 250 гривень, а їх вистачає на 10 днів.

Наші з чоловіком батьки живуть у Луганську, вони так і не змогли покинути свої будинки, тому самі виживають, як можуть. Та й нам, як переселенцям в орендованому житлі, з такими цінами на все, та ще із «солодкою» дитиною дуже важко. Від держави отримали тест-смужки один раз, і то змогли покористуватися тільки півтора місяця, бо добігав кінця строк використання.

Великою підмогою в нашій боротьбі за здоров'я дитини була допомога Гуманітарного Штабу, створеного при Фонді Ріната Ахметова. Завдяки вашій роботі ми розуміємо, що ще є люди, яким не байдуже горе чужих людей. 

Луганськ 2014 Текст Історії мирних жінки 2014 здоров'я
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій