Юрченко Поліна

8 клас, Медведівський ліцей ім. М. Залізняка Медведівської сільської ради Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Коваль Олена Анатоліївна

Війна. Моя історія

До і після. Два слова, а так жахливо поділили життя. У кожного з нас війна почалась по-різному. В час повномасштабного вторгнення ми з сім’єю і друзями були в Закарпатті на відпочинку. Я прокинулася від розмов і телефонних дзвінків. Щось відбувалося, обличчя батьків потемніли, наче на них впало вселенське горе. Мама хвилюючим голосом сказала: «Почалася війна». Усвідомити серйозність цієї новини я не зразу змогла, бо слово «війна» - це було щось знайоме з підручника історії. Ми з родиною вирушили в дорогу. Розгубленість, невідомість, страх охопили мене тоді, коли по дорозі ми зустрічали закриті кав’ярні, магазини, нажаханих людей. Тоді тато прийняв рішення повертатися додому в Холодний Яр. Наш шлях проходив в суцільній тиші, але величезні черги на заправках і відсутність пального вводили нас в шоковий стан.

Ми змушені були зупинитися в одному з сіл на Іванофранківщині, де жила знайома нашої родини. Кілька днів проведених там для мене, як для дитини-підлітка, були дуже довгими, бо дім мій далеко, а тут малознайомі люди. Та ці, на перший погляд, малознайомі люди проявили справжню гостинність, подарували тепло свого дому і душі. Справді, той спокій, який вони проявляли, давався їм нелегко (це вже я потім зрозуміла). Майже на наступний день я побачила, що

люди в селі почали збирати продукти, теплий одяг, засоби гігієни і відвозили на своїх машинах до волонтерів, які перевозили їх до наших військових, переселенців, яких опинилося тут дуже багато. Таку згуртованість, патріотизм, я навряд чи бачила колись, але приклад цього був вражаючим.

Минув тиждень. Ми повернулися додому. Хоча враження від подорожі досі затьмарювали все: що таке блокпост, як його перетинати, жах, черги, в магазинах немає елементарних продуктів і засобів гігієни. А ще, повертаючись додому, ми бачили величезні колони машин, які прямували в напрямку нашого кордону. Проте навіть думки такої ми не допускали, щоб залишити країну і тікати світ за очі.

Життя йшло далі. Припинилися звичні заняття в школі, телевізор постійно працював, повідомляючи шокуючи факти і події, в Інтернеті відстежувалися повідомлення про перебіг військових подій. По сусідству з нами жила бабуся, якій на той час виповнилося вже 90 років. І ось на третій чи четвертий день після нашого повернення я зустріла цю бабусю біля її двору. Я не забуду, як гірко плакала стара людина, а на моє питання: «Бабусю, що з вами?», вона подивилася на мене і сказала: «Дитино, як же ж так? Своє дитинство прожила у війні (виявляється вона була восьмирічною дитиною, коли почалася Друга світова війна), думала, що діти, онуки, правнуки ніколи не знатимуть, що це таке. А довелося ще на схилі літ ще одну війну переживати.» Я заспокоювала її звичними словами і фразами «все буде добре», «війна скоро закінчиться», але в моїй голові був повний гармидер. Мабуть, тоді до мене почала доходити думка, що війна – страшна річ, яка несе смерть і горе.

А потім все пішло по-іншому:

почала разом з батьками волонтерити – плела маскувальні сітки, збирала продукти, речі для військових, для переселенців, а ще допомагала готувати їжу для хлопців з територіальної оборони.

Саме завдяки їм ми почувалися хоч трохи захищеними, нажаль дехто з них вже загинув в боях за нас. Та війна засіла в середині неприємними емоціями, спогадами, які вже не зітреш. Знаєте, що було для мене страшним у вирі перших тижнів війни? Страшним були сльози і плач мами, старенької бабусі-сусідки, страх в очах молодшого брата, який не розумів, чому ми всі біжимо кудись, ховаємося, а не спимо у своїх ліжках.

До і після. Мир і війна. Добро і зло. Саме так я буду пам’ятати перші дні війни, коли війна змусила мене трішки подорослішати, коли я стала цінувати кожен день свого життя.