Юрченко Поліна, 9-а клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Потапська Світлана Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди думала, що війна — це десь далеко. Щось зі сторінок підручників історії, старих чорно-білих фільмів чи розповідей дідуся. Ніколи не могла уявити, що вона постукає в мої двері, в Херсон. Що одного дня наш тихий, затишний світ розлетиться на тисячу шматків, і кожен день перетвориться на боротьбу за виживання.

Перший день війни мені досі сниться, як безкінечний кошмар.

Тисячі питань і жодної відповіді. Ніби все завмерло в очікуванні чогось жахливого, невідворотного. Тоді я вперше зрозуміла, що наше життя змінилося назавжди.

Життя в окупації — це життя в клітці зі скла. Ти все бачиш, усе розумієш, але зробити нічого не можеш.

Ворожі солдати розгулювали нашими вулицями, і кожен вихід назовні ставав викликом. Замість знайомих облич у магазинах — чужі, холодні погляди. Школа більше не була школою, лише пусткою, де припинились уроки й стих сміх.

Згодом війна стала чимось буденним. Страшно зізнатися, але я звикла. Звикла до того, що кожен день може бути останнім. Звикла чекати новин із фронту і молитися, щоб рідні й знайомі повернулися.

Але в цій темряві я побачила світло — неймовірну силу людей. Наш народ виявився незламним. Мітинги, партизанські акції, непокора.

Навіть у найгірших умовах ми не скорилися. Ми не зрадили себе. 

І навіть у найважчі моменти ми трималися разом, підтримуючи одне одного.

Для мене слово «мир» тепер означає більше, ніж будь-коли. Це не просто абстракція з книжок. Це моя мрія, що пульсує в кожній клітині. Я хочу, щоб моє місто знову дихало життям, щоб птахи знову співали на нашій вулиці. Ми заслужили цей мир. Ми виборювали його тисячу днів і будемо боротися далі, стільки, скільки потрібно.

Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну мить. Навчила не здаватися. Але найголовніше — навчила мене любити свою країну й вірити в те, що добро завжди переможе.