Руденко Софія

9-в клас, Ірпінський академічний ліцей "Мрія"

Вчителька, що надихнула на написання – Марусяк Олена Миколаївна

Війна. Моя історія

24.02.2022

Моя історія війни прописана спокійним прологом: я прокинулася у Вишгороді о пів на сьому від наростаючого гомону телевізора в сусідній кімнаті і сонно почалапала на звук. Мама сиділа на дивані й щось нервово строчила у повідомленні. Її пальці часто зіскакували з клавіш, тому матуся через клік тиснула «стерти». Іноді писемний вальс переривали розколисті дзвінки, які вона миттю приймала. Розмову я не чула, адже телевізор перекривав усі звуки.

Незабаром моє тіло, наче струмом, пронизала фраза, яка нажахала всіх українців: «Почалася війна».

Далі, ніби в якійсь метал-композиції, після останнього речення настала кульмінація. Все полетіло шкереберть: ми бігали, збираючи речі, переривали шафи, шукаючи те, що сказали взяти з собою в «інструкції з війни» в новинах. За цим божевіллям з телевізора спостерігали очі.. Мерзенні очі і налиті вогнем зіниці рашистського тирана. Після останнього слова цієї істоти вуха вдарила хвиля грому, а за нею затанцювала земля. Ми, ледь не перевершуючи Людину Павука, побігли стінами в коридор. Так, ми не перестрахувались, купивши квартиру на восьмому..

«Оце мій кінець», - промайнуло в голові.

Подальші три дні ми провели у бабусі. Вона жила подалі від центру і на другому поверсі, тому це був найкращий варіант.

Перша ніч закарбувалася в моїй пам’яті замороженими кадрами: зашторені і заставлені меблями вікна, цілодобове блимання телевізора, затхлий підвал, мало стільців – багато людей, а перед очима – новини.

В одному вусі свист, в другому - ці нагнітальні розмови:

-«Кажуть, вони на Київ йдуть.. Якщо так, то йтимуть через нас..»

У повітрі витали піщинки тривожності і постійні німі слова.

-«Але ж мости вже підірвали?»

-«Син мій говорив, вагнерівці з ними. Тисячі їх лізе…»

Закутане у пледи немовля зарюмсало на руках у молодої дівчини. Та поспіхом узялася його заколисувати.

-«Божечку, вони ж такі головорізи!..»- чулося з усіх кутків моєї свідомості.

Дзвінкий дитячий плач ударив луною по тунелях підвалу. Здавалося, зараз він змусить піти тріщини по трубах і підземелля заповнить вода.

Вдень ми боялися ночі, а вночі молилися, щоб знову зустріти ранок…

Переживши три дні у ритмі «туди-сюди», на четвертий наші нерви здали: зранку, ні з того ні з сього, моцний гуркіт скинув нас з ліжка. Вже потім вияснилося, що над будинком пролітав винищувач. Наш!

З тремтячими повіками поснідали і мама розпочала пошуки житла на заході країни. Узявши із собою лише рюкзаки, ми заторами доповзли до вокзалу. Сіли на потяг і видихнули. Їхати нам було довго..бу

Раптом мамин телефон задзвонив. Це був тато. Тоді він знаходився в Ірпені.

Ненька схопила мобілку й вибігла в тамбур. Мені вдалося дещо підслухати:

-Тобі треба виїхати! Все серйозно! - перекрикувала гуркіт вагону мама.

Далі довга пауза. Схоже співрозмовник щось пояснював. Вона продовжила, але тихіше:

-Як?.. Вони ж загинуть…

Інше загубилося у хорі пасажирських бесід. Якраз нова зупинка.

Минуло декілька тижнів після цієї розмови, та вона не вилазила мені з голови..

Тоді вже нас приютили у Львові. Приїхав тато.

Одного вечора, на кухні, він розповів мені історію. Назва її була «Окупація». Тут не було «прологу, кульмінації й фіналу». Війна – це або поранення, або смерть.

Тато розповів про те, як він вибирався з міста під прикриттям військових, про те, що в нашому домі створили оглядову базу наші захисники, про те, що окупація – це зчорнілі вулиці із бордовими плямами і палаючими навколо будинками, про те, що ми обов’язково повернемося додому і все відбудуємо…

Тоді я його запитала..

-Тату, а що з нашими собаками? Де вони?..

Я знала відповідь. Знала, але хотіла помилятися. Прагла почути, що вони живі…

Зібравшись з думками, батько розказав мені, що ворота не витримали..

«Собаки могли врятуватися, знайти безпечніше місце». До останнього я вірю в ці слова. Дивлячись на зірки, прошу, щоб колись наші улюбленці повернулися. Уявляю, що одного дня побачу два чорних і один білий хвостики. Вони вилятимуть до мене, як і раніше. Тоді я прокричу крізь сльози:

-Сєрж, Букля, Альма, я так скучала!