«Синові 30 метрів не вистачило, щоб повернути за ріг на нашу вулицю»

Юлія Гуріненко, мама:

Дитина повинна була до бабусі зайти. Вона там поруч живе. Давай терміново телефонувати бабусі, щоб він сидів там. Зв’язку немає. Зателефонувати немає можливості.

І тут він відкриває двері, задихається, весь білий, наляканий. «Кирюшо, що трапилося?» Я його обмацала. «У тебе щось болить?» – «Ні, не болить». – «У тебе щось влучило?» – «Ні, не влучило». Він ліг і катається, і катається. І тут йому погано стало. Я нічого не можу зрозуміти.

Йому все гірше і гірше, гірше й гірше. Ну що? Швидку неможливо викликати, зв’язку немає. Добре, що сусіди були. Погодилися відвезти в лікарню. Стояти він не міг, ходити не міг. Не можемо зрозуміти, у чому справа.

Приїхали в лікарню, лікар його почала слухати – хрипи в легенях. «А ну, давайте спинку послухаємо». Вона туди, а я навіть не зрозуміла, що це таке. Маленька-маленька ранка. Лікар: «Це вхідний отвір!» Тільки тоді ми зрозуміли, що його поранило.

Одразу в районну лікарню його повезли швидкою. Одразу на операцію. Наступного дня ще одна операція. Потім тиждень у реанімації лежав.

Син, як він розповідав, був в шоку. Я його вчила: почуєш десь свист – не біжи, а зразу падай, закривай голову руками. Де б не був, хоч в багно, хоч у калюжу, але падай. Я потім питаю: «Кирюшо, чому ти не впав?» – «А воно не свистіло, воно шипіло».

Йому 30 метрів не вистачило, щоб повернути за ріг на нашу вулицю, щоб нічого такого не було.

Зима була, холодно. На куртці нічого не видно. Тільки на футболці, коли я її на світло дивилася, там маленька-маленька дірочка. Осколочок, буквально, як край нігтика, ось такий.

Маленький осколок, але біди наробив. Він йому пройшов у легеню повністю. І, може, помилка лікарів, може, не догледіли. Вони рентген робили тільки грудного відділу. Там, де легені. А вже потім, після операції, коли легеню ушили, тоді стало зрозуміло, що осколок пішов далі. Наступного дня вже розкривали черевну порожнину... Там органи практично всі постраждали, крім печінки. Селезінка порвана була, шлунок.

Кирило Гуріненко, 13 років:

Я пройшов паркан і чую: щось шипить. Звик, що коли стріляють, чути завжди. Затихло. Потім десь секунд через п’ять знову почало шипіти. Я почув перший вибух, побіг. Мене вдарило. Подумав, що ударна хвиля. І втік далі до самого будинку. Страшно дуже було. Ніколи не боявся так. А зараз ще гірше починаю цього боятися.

Людмила Олексіївна Гуріненко, 59 років (бабуся Кирила):

Дитина завжди у п’ятницю приходила до мене ночувати. Перед цим він захворів, трішки грипував. Зайшов після лікарні: «Бабуся, я на комп’ютері пограю». Програв дві години. Я кажу: «Кирюшо, уже досить, пора відпочивати». Він: «Я піду додому». Я кажу: «Ти підеш десь гуляти?». «Ні, я піду додому. Мені виписали ще ліки, потрібно, щоб мама сходила купила». Я кажу: «Ну добре, тільки нікуди не ходи, одразу йди додому».

Я сіла біля комп’ютера, сиджу, граю. І тут вибух. Одразу зник зв’язок. Начебто життя зупинилося цієї миті. Нікуди не додзвонитися. Через півгодини прибігли сусіди, сказали, що вбило чоловіка і двох жінок. Я злякалась. Через півгодини приїжджає невістка: Кирила поранило!

Ми зразу в лікарню. Начебто там і дірочка маленька, але наробила стільки. У нього пробита селезінка, шлунок пошкоджений, легеня. Одразу в п’ятницю йому зробили [операцію] – ніби легеня задихала. А вранці у нього вже пішов перитоніт. Його знову на операційний стіл. Більше трьох годин тривала операція. Усе це було важко, звичайно, пережити.

Дай Бог, все буде добре. Спасибі Рінату Ахметову. Вони медикаментами допомогли дуже. Якщо звичайній людині зіткнутися із цією бідою – це просто нереально. Це просто лягай, вмирай і все, тому що в людей грошей немає, нічого немає, не знаєш, за що хапатися. Спасибі велике, низький уклін.

Не можна передати цих почуттів, цього страху. Переважно вночі стріляють. Ці вибухи, Кирюша прокидається. Він часто в мене ночує. Прокидається. Я його заспокоюю: «Кирюшо, це просто гроза. Уяви, що це гроза, це не стріляють, а це гроза». Ти повинен сам себе заспокоювати. Потрібно налаштовувати себе на те, що все добре буде.

Я проходжу повз паркан цей, я спокійно не можу проходити. Хто не пережив це, може не зрозуміти. Я донецьких точно так же згадую. Бідні діти. Бідні люди похилого віку. Це страшно.

Юлія Гуріненко:

Реабілітація дуже важлива. Ми не можемо собі дозволити кудись виїхати на такий тривалий термін, щоб відпочити від цієї ситуації. Фонд Ріната Ахметова робить дуже важливу справу. У наш час дивно, що є люди, не байдужі до чужого горя. Спасибі йому велике, що він робить це. Що він не кидає наших дітей.