Ми жили в Кіровську, це Донецька область, у районі Єнакієвого. Я з дітьми сиділа, водила їх у садок, у школу, уроки робили. У нас садок був поряд біля будинку. Довелося поїхати в Мар’їнку, тому що з роботою було погано, і бабуся теж тут. Треба було бабусі допомагати.
Із п’ятьма дітьми, чоловіком у Мар’їнці, думали, буде тут нормально. Але коли ми приїхали, почався обстріл.
Перший обстріл 11 липня розпочався. Ми саме сиділи, відпочивали. Почало все падати. Це серед білого дня було. Потім ще голосніше бахкали, ще голосніше стріляли і частіше літали кулі та снаряди, і техніка частіше їздила вулицями. Переживали, бо як в школу ходити?
У нас завжди як починається обстріл – у першій школі для всіх дітей давали три довгих дзвінка. Це означає – їм потрібно зібратися попарно в коридорі з учителькою, і вони йдуть у підвал у школі. Потім дзвонять вчительці або ж вона сама набирає: приїжджайте. І вони дітей віддавали строго батькам у руки. Ні сусідці, ні знайомій. Строго батько приїжджав і строго в руки дитину віддавали.
І то іноді бувало, що батьки приїхали за дитиною, а ще голосніше почали стріляти, і батьки в підвалі теж сиділи в школі, чекали, поки воно відстріляє і швиденько-швиденько додому.
Дітей підриваєш серед ночі, коли починають стріляти. Сам не спиш, слухаєш, коли почне падати, коли дадуть відповідь, щоб швидко підняти їх і зібрати.
У нас документи всі в одному місці. Речі в шафі, в одному місці, тобто діти зразу одяглися, все.
На третій день обстрілів бабуся нас зібрала й відправила в Сумську область.
Я сама по собі зібрана людина. Ніколи такого в мене не було, щоб я губилася в якихось ситуаціях. Але більше боялася за малечу, ніж за себе.
Раніше я думала, що вони не особливо звертають увагу на це. Вони раніше чули, що стріляють. Їм сказали: сидіть тут, гуляйте. Ось вам телевізор, дивіться. І вони розуміють, чому їх переводять із кімнати в кімнату, чому вони сьогодні там, завтра тут.
А коли ми з’їздили в гості до бабусі в Сумську область півтора місяці тому, ми були там два тижні. Начебто недовгий проміжок часу, але, коли ми повернулися сюди, ми зрозуміли, що для них це довго було. Тому що, коли ми приїхали, буквально на другий день почали сильно стріляти. У мене діти під ковдру на дивані ховалися. А я за ними такого раніше не помічала.
Вони теж такі, як я, були зібрані, усе вони знали: їм потрібно одягнутися й сидіти слухати, що їм скажуть. Чи то виходити, чи то перейти в іншу кімнату. Зараз вони поховалися: «Мамо, мамо, мамо». Я кажу: «Та що таке? Усе нормально ж, як зазвичай же стріляють, нічого».
Ці 14 днів показали, що на дітей це впливає. Вони стали нервові. Ми ходимо до психолога. У четвер у нас у церкві безкоштовно приймає психолог. Ми до неї ходимо.
Будинок дуже потребує ремонту. Нам потрібно дах перекрити. Від «бахів» у нас коридор відходить. Особливо зимою цією він відійшов так, що у нас сніг замітало в коридор. Між дверима і коридором просто летів сніг. Що на вулиці, що в коридорі однаково.
Які можуть бути кошти в багатодітній сім’ї, у якій тільки майже 6 000 гривень іде на продукти харчування? Не кажучи вже про те, щоб дітей узути, одягнути. І іграшки у нас дорогі. Соціальна допомога – сім тисяч гривень з копійками, ну і плюс тато там приносить коли 2 000, коли 2 300. Все одно цього не вистачає, тому що і світло потрібно оплатити, і газ.
Якби не допомога Ріната Ахметова, ми б і чай, напевно, не пили і пироги б не робили. Для нас масло, цукор, борошно – це дуже багато значить. Ще дітям подобаються паштети з гуманітарної допомоги.
Велике спасибі, що не забули нас. Звичайно, якби не війна, може, не так сильно потребували б. Не знаю, що б ми робили, якби не ця гуманітарна допомога.
Сподіваюся, буде у нас все добре, стріляти перестануть, нарешті відкриють наш садок. У нас нарешті настане мир, буде робота. І у нас тато працювати буде тут, а не їздити Бог знає куди, щоб ми його чекали день-два додому.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
