Я з Нікопольського району. Моя родина – це дві дочки і ми з дружиною. Ми нікуди не виїжджали, навпаки у себе приймаємо біженців. До нас окупанти не дістають з Енергодара - нам до Нікополя 35 кілометрів. Звідси люди не виїжджають.
У перший день війни о четвертій ранку над нами літали літаки і бомбили у Нікополі військові бази. Ми встали, вийшли на вулицю і побачили все на власні очі. Ми місяць не спали, новини дивилися цілодобово.
Почалася паніка, у магазинах усе розмели. Ми живемо у селі, у нас усе своє. Хліб спочатку привозили волонтери, роздавали. А тоді, як уже налагодилось, то почали возити хліб з Нікополя.
У нас сезонна робота: посівна, збір урожаю. А восени знову роботи немає.
Найбільші труднощі – це хвороба дружини. Дуже багато грошей іде на лікування. Люди нам допомагають, а ми, в свою чергу, допомагаємо переселенцям. Їх у нас багато. Наші односельчани все приносили, що їм потрібно було.
Нас відволікає робота. Добре, що у селі її багато.
Хочемо щоб війна закінчилася якомога швидше. Як наші хлопці Крим відріжуть, рашистам буде нікуди діватися. Можливо, це станеться наступного року. Будемо жити, дітей підтримувати. Сподіваюсь на краще.
