На початку повномасштабної війни ми всією родиною залишалися вдома й намагалися підтримувати одне одного. В одній квартирі жили наша сім’я з трьома дітьми та родина старшого сина з шестимісячною онучкою.

Кожен день був сповнений тривоги й труднощів. Для маленької онучки ми постійно шукали в магазинах та аптеках підгузки й дитячу суміш, адже через сильний стрес у її мами зникло грудне молоко. Батьки мого чоловіка та моя мама тяжко хворіли, тому доводилося шукати й для них ліки, яких тоді майже ніде не було.

Наприкінці березня 2022 року, після влучання неподалік від нашого будинку, ми були змушені виїхати до родичів в Одеську область. Після пережитого наша онучка та молодший син, якому тоді було лише вісім років, майже перестали спати ночами.

У сина почалися порушення з боку нервової системи. Лікар діагностував у нього синдром нав’язливих рухів, і нам доводилося купувати багато заспокійливих препаратів.

Мій чоловік залишився в Миколаєві, щоб доглядати за нашими хворими батьками. Його батьки проживають у селі Галицинове, куди він регулярно привозив продукти та ліки. Також забезпечував усім необхідним мою маму, яка взагалі не виходить із дому. Він купував і доставляв їй їжу, медикаменти та воду. Нам усім було надзвичайно важко, але найголовніше — ми залишалися живими.

Одним із найстрашніших спогадів стала новорічна ніч, коли зовсім поруч із нашим будинком влучила ракета. Замість святкових феєрверків ми бачили у вікні, як наші захисники збивали шахеди в нічному небі. Такої жахливої новорічної ночі в нашому житті ще ніколи не було.

У грудні 2022 року, після звільнення Херсона, ми повернулися додому. Син поступово почав оговтуватися від пережитого. Проте труднощі залишалися. Діти навчалися онлайн, майже не мали живого спілкування з однолітками. На вулицях практично нікого не було, місто наче вимерло.

Зараз ми намагаємося хоча б частково повернути дітям нормальне дитинство. Їздимо на риболовлю, син почав відвідувати тренування з греко-римської боротьби, а школа вже працює у звичному режимі. Він також любить дивитися телепередачу «Орел і Решка».

Але є одна проблема, яка досі нас дуже турбує. Моєму синові вже майже 13 років, а він усе ще не може спати сам у своїй кімнаті. Уночі приходить до нас у ліжко, бо страх нікуди не зник. Ми розуміємо, що це серйозна проблема, але поки нічого не можемо з цим зробити.

Син не був безпосереднім свідком руйнувань, проте постійні повітряні тривоги та звуки ракет над нашим будинком дуже впливають на його психологічний стан. Коли починаються обстріли, він ховається в коридорі, починає часто кліпати очима та сильно жмуритися. Так проявляється його нервове напруження.

За характером мій син сором’язливий, емоційно чутливий і боїться залишатися на самоті. Через постійні сирени та страх він більшість часу проводить удома. У нього багато друзів в інтернеті, але на вулицю майже не виходить.

Усе літо син просидів удома. Скоро знову почнеться навчання, а ми, на жаль, так і не змогли нікуди поїхати з ним у подорож. Я бачу, як він сумує за такими моментами.