Із початком повномасштабної війни нашій родині довелося пройти складний шлях евакуації, адаптації за кордоном, а згодом — повернення до Харкова, де життя з дітьми знову супроводжується постійними повітряними тривогами та вибухами.

Одним із найстрашніших днів назавжди залишиться ранок 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна. Але й після повернення додому нам довелося пережити чимало страшних моментів.

У січні 2026 року шахед влучив у наш будинок лише за кілька метрів від нашої квартири. А в червні того ж року безпілотник знову впав на території нашого житлового комплексу. Тоді ми із сином перебували на вулиці. Ми не розуміли, що робити, куди бігти, а найстрашніше — не знали, куди саме падає безпілотник.

Ми лише чітко чули, що він летить десь просто над нашими головами.

Зараз у Харкові майже кожен день і все навколишнє середовище нагадують дітям про війну. Вони на власні очі бачать зруйновану інфраструктуру міста, пошкоджений будинок, у якому ми живемо, сусідній будинок із забитими фанерою вікнами, розбиті заправки та автомобілі. Усе це постійно впливає на їхній емоційний стан.

Моїм дітям по 13 років, і зараз вони переживають особливо складний період. З одного боку, це підлітковий вік, коли їм хочеться пізнавати себе, розвиватися та спілкуватися з однолітками. З іншого — хронічний стрес через обстріли та ізоляція внаслідок онлайн-навчання виснажують їхню нервову систему. Я відчуваю, що зараз вони перебувають на межі емоційного вигорання.

Кожна дитина по-своєму реагує на пережите. Маргарита має виражені лідерські якості та бере на себе багато відповідальності. Матвій також прагне бути лідером і навіть змагається за лідерство з Маргаритою. А от Мар’яна поступово стає дедалі замкненішою. Вона почала носити одяг оверсайз, ніби намагається сховатися від навколишнього світу.

Попри всі труднощі, мої діти залишаються активними та мають багато захоплень. Матвій грає на саксофоні, а Маргарита та Мар’яна — на скрипці. Зараз Матвій особливо захоплений своїм новим електросамокатом. Діти люблять грати з друзями в ігри з м’ячем на майданчику, плавати, а взимку — кататися на лижах.

Найбільше зараз мене хвилює їхній психологічний стан. Постійні обстріли, тривоги, вимушена ізоляція та щоденне нагадування про війну не дають їм можливості повноцінно відпочити й відновитися. Я дуже хочу, щоб мої діти змогли хоча б на деякий час відволіктися від цього постійного напруження, відчути себе в безпеці та отримати позитивні емоції, яких їм так бракує.