Гнатюк Артем, 11 клас, Голопристанський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сумленна Ганна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Це страшне слово, яке ми, діти, чули лише на класних годинах, уроках історії та літератури. Ми чули, але не знали, не відчували, не пережили її. І це добре.  На жаль, мені, 17-річному юнакові, який до 2024 року жив у квітучому, тихому, південному містечку Гола Пристань, що розкинулося на лівому березі Херсонщини, який цьогоріч закінчує школу, давно відомі слова безпорадність, біль.

Річ у тім, що з народження маю ДЦП кінцівок. Важко жити й усвідомлювати, що ти не такий, як усі.

Ти не “буцнеш” ногою м’яча, не можеш побігати по калюжах, носити наплічник, піднятися по сходах, сходити з дівчиною на побачення…Та людина пристосовується до всього.

Мене на інвалідному візку (саме візку, а не кріслі) возили до школи, де я був в оточенні дітей. Зі мною працювали психологи, учителі, масажисти, реабілітологи. Я жив.

Але 24 лютого 2022 року моє життя зупинилося. Війна увірвалася в наше місто ревом літаків, вертольотів, гулом дронів над самими будинками, недалекими вибухами. Зникло все: спілкування з однокласниками, прогулянка на свіжому повітрі. Я бачив страх в очах батьків за мене та молодшу сестру.  У родині панувала тиша, яка дуже гнітила. Батьки були в розпачі. Я вперше відчув безвихідь, розпач, самотність. Більшість часу сидів у кімнаті, без світла і зв'язку, як і решта людей у місті. Було чутно автоматні черги, вибухи.

Усі були налякані, шоковані. Єдиною розрадою для мене був мобільний телефон, який батьки десь намагалися підзарядити.

Дев'ять місяців ми сподівалися й вірили, що все скоро стане як раніше, що це страшний сон. Це була вічність. І от у листопаді 2022 року ми наважилися виїжджати. Невимовно боляче покидати місце, де виріс, дорослішав, де тобі було добре. Багато речей ми не могли взяти, бо мали брати візок. Лише документи, ліки і одяг на перший час.

Дорога була важкою, виснажливою, з багатьма блок-постами ворожими, з ретельними та довгими перевірками. Усі переживали, як я це все перенесу.

Так ми опинилися в Естонії. Так, усе добре.Так, ми живемо у квартирі.Так,тут тихо.Так, я відвідую періодично школу. Я пройшов курс масажу, мене возили до басейну. Ніби, усе добре, але…Сиджу в кімнаті на 4 поверсі в інвалідному візку, за який платимо євро, бо мій вже замалий, дивлюся у вікно. Мій друг - телефон. Тата бачу рідко - працює. Сестра ходить до школи. Мама вчить їхню мову, бо це вимога цієї країни. Найсумніше взимку, коли дивишся на пусте,засніжене місто. І так щодня.

Коли почалася  війна, мені було 14 років. Були мрії, сподівання,надії, але все зникло. Залишилися самотність, замкнутість, безпорадність.

1000 днів війни змінила життя всіх українців.Лише далеко від дому,у чужій країні зрозумів, як добре ми жили. А зараз існуєш і не знаєш, що тебе чекає в майбутньому. Де ти будеш завтра? Як жити далі?

Хоча ні…Вірю, що скоро повернуся в рідне місто. Життя з часом стане не сірим, а яскравим. А хіба може бути інакше?