Котій Михайло, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 44 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ласькова Марина Григорівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Інше життя для мене почалося вранці 24 лютого 2022 року. Мій сон перервав дуже гучний гуркіт за вікном. Після того, як я оговтався від страху почутого, пішов до батьків. Мама сказала, що почалася війна. «Яка війна?»- подумки промайнула думка.

У XXI столітті дуже важко уявити, що у цивилізованому суспільстві можна вирішувати конфлікти війною! Адже із самого дитинства батьки, а потім педагоги вчили вирішувати будь-який конфлікт чи непорозуміння шляхом спілкування, домовленістю, а не зброєю. Про це знає кожна дитина, а тут дорослі, й освідчені люди мають брати зброю в руки, щоб захищати свою мову, народ та свою рідну землю від загарбників.

Для мене історії моєї прабабусі про роки жахливої війни, які вона пережила у підлітковому віці, були на межі фантастики. А тепер і я знав, що таке війна і окупація.

У той самий страшний день, моя родина не могла прийняти одностайне  рішення: виїжджати з рідного міста чи залишитися вдома? Ми залишилися, бо сподівалися на те, що вороже вторгнення буде недовгим.

Вже через тиждень ворожі колони їздили по вулицях нашого міста, як в себе вдома. Але тільки кожний херсонець не зміг це прийняти: були протести, мітинги, хоча, що можна зробити чи сказати, якщо в твоє обличчя направленний автомат або дуло танка. Наше життя поділили на до та після чорною смугою.

У моїй родині більше не було планів на майбутнє, не було позитивних радісних емоцій, а лиш думки про те як вижити, важко про щось думати, на щось сподіватися, сидячи у підвалі.

Усі дев'ять місяців окупації, були найважчим випробуванням для мене. Було дуже важко морально. Наче вдома, батьки поряд, але усе змінилося навкруги, навіть повітря стало брудним та важким. Коли у листопаді побачив воєнний автомібіль з нашим синьо-жовтим прапором, закріпленним на даху, то перебував у стані шоку, бо не міг повірити своїм очам. А після того як я почув наш гімн...

Моя мама дуже довго плакала, плакали усі херсонці. Це були сльози радості.

Що ж робилося у місті, коли ми побачили наших захисників, такого навіть у кінофільмі не побачити. Вони і самі казали, що так як у Херсоні, ніхто не зустрічав. Люди носили наших захисників буквально на руках, сигналили на своїх машинах, співали гімн, діставали зі своїх схованок символічні прапори, у магазинах були довгі черги за синьо-жовтими кульками. Це була справжня патріотича ейфорія!

На жаль, позитивні моменти та емоції не можуть бути вічними! Агресори не змогли забути наше неприйняття їхньої ідеї, тому почалися щоденні руйнування міста, шляхом обстрілів артилерії, ракет та набоїв с танка. Моя сім'я покинула рідну домівку, та переїіхала до області.

Звичайно, мені було дуже важко звикнути до нового місця, до незнайомих людей, до нових умов, але з часом вже ж таки звик. Моя мама завжди каже: «Головне, що ми живі та разом».

На мою думку, цей воєнний конфлікт зі сторони агресора є максимально безглуздою ідеєю, тому що через це гинуть мільйони людей. Я сподіваюсь що найближчим часом, це усе закінчиться нашою перемогою!