Перший день війни пам’ятаю. Сиджу, чищу картоплю на порозі, а через голову снаряди летять. Ззаду стріляють, бачу червоні вогники. Потім у погребах почали ховатися.

Пам’ятаю, коли під міни потрапили. Як бабахнуло – ми попадали на землю, перелякалися сильно.

Я недовго тут побула, виїхала з сином в лікарню, у Сватове. Більшу частину часу я там провела. П’ять чи шість років ми жили у Сватовому як біженці.

Син помер, я залишилася одна. Погано і важко одній. Все валиться, неполадки, дах потік, хто крити буде – неясно.