Лариса Іванівна та її сім’я через бойові дії втратили частину бізнесу в Слов’янську та Лимані. Але найстрашніше – втрата близьких людей і віри в майбутнє.

У перший день війни я перебувала в Слов’янську. Все пам’ятаю. Я проживала на вулиці Артема, мої батьки – на вулиці Свободи, там район масложиркомбінату, і там уже стріляли. Ми ховалися в підвали.

Потім я забрала маму до себе, у нас було більш-менш тихо. Ми поїхали 1 червня 2014- го в Червоний Лиман і жили там півтора місяця. Вся сім’я виїхала: я, чоловік і тата забрали.

Коли поставили блокпости, це сприймалося спочатку несерйозно. Думали, це буде недовго. Військові дії на власні очі я не бачила, так як поїхала; чула вибухи, але не бачила, слава Богу.

Ми переживали, щоб все швидше закінчилося. Навіть, коли жили в Лимані, мріяли прокинутися та побачити, що все це закінчилося. Так і сталося. Вранці нам сказали, що в Слов’янську припинилися всі військові дії.

У нас у Слов’янську залишався бізнес. Діти їздили туди кожен день, щоб щось у магазині продати людям. Поки їздили, я дивилася на горизонт, а там дим йшов, були чутні вибухи. Поки я їх чекала страшно хвилювалася.

На початку червня 2014 року був обстріл у Лимані, а там ми тільки кафе відремонтували. Міна потрапила на перон залізничного вокзалу та знищила два наших кіоски та кафе. Ще вбило людину, яка ховалася біля кафе. На вулиці Брусина орендоване приміщення склалося, як картковий будиночок, а там залишалося обладнання, товар.

Коли ми повернулися до Слов’янська, в нашому будинку було вибите все скло. В сусідньому дворі, в підвалі люди ховалися від обстрілів, туди потрапила міна та вбила людей. А в наступному будинку, через дорогу, весь під’їзд завалився – теж потрапила міна.

За п’ять років ніхто нам не допоміг. Ми продали нерухомість, але грошей на відновлення підприємства не вистачило. Влізли в кредит. А там настав локдаун, і щоб повернути кредит, довелося продати квартиру.

У 2015 році після операції помер чоловік, він рік хворів. Померла мама. Я доглядала за 98-річним батьком. Два тижні тому він помер. Зараз я живу на орендованій квартирі. З боргами досі не розрахувалися, перебиваємося як можемо. Син – інвалід третьої групи, я – інвалід першої групи. Живемо одним днем.