Житель Слов’янська згадує час окупації міста – ніби частину життя забрали. Особливо не може забути відчуття порожнечі через те, що не було чутно жодного звичного звуку, усі люди ховалися по будинках.

У перший день війни я якраз був на сесії у Харкові. Все було незрозуміло, по телевізору показували одне, а потім зовсім інше. Коли я приїхав у Слов’янськ 15 квітня, тут було вже так. Не можу сказати, що страшно. Спочатку була тривога, а потім зрозуміло, що буде все погано, тому що з’явилися військові люди зі зброєю. Вибудовували барикади, блокпости.

Я вивіз родину до тещі в Краснолиманський район, а сам залишився. Почалася для мене війна з тієї миті, коли поїхала родина.

Звичайно, доводилося бачити й обстріли, й вибухи, я ж пересувався містом. У мене було господарство в районі Мимовки. Ми туди їздили з братом на велосипеді, тому що машини відбирали. Їздили туди, бачили обстріли, ховалися від них. У нашої бабусі постраждав будинок – туди потрапила міна. Бачили, як ракети пускали з літака. Мою сусідку по багатоповерхівці вбив снайпер.

Коли тривали бойові дії, я, якщо чесно, намагався не виходити з квартири. Мені запам’яталося, як ми виїжджали з міста і як воно змінилося. Життя поблякло. Сіре небо нескінченне, мовчазні люди, купа некошеної трави.

Найбільше гнітила тиша, що наставала в сьомій вечора. Зазвичай у цей час діти гуляють, сміються. Відчиниш вікно – чутно, як на майданчику біля багатоповерхівки хтось грає, розмовляє, хтось сміється або слухає музику. А це була дійсно тиша, наче у вакуумі. Було таке відчуття, що в мене забрали просто шматок життя.

Під час окупації Слов’янська спочатку було все начебто нічого, і продукти були, і електрика. Коли бойові дії почали набирати обертів, пропало світло практично у всьому місті, не працювали магазини, банки. Пропала вода. Через те, що не було електрики, не працювали насоси, ось вона і зникла.

Я перейшов до батьків жити в приватний будинок. Там вже жили брат і бабуся. У нас були запаси зі свого городу, тому не було проблем з огірками-помідорами.

Найгірше, що не працювали аптеки. Навіть якщо незначна травма, потрібні перекис водню та бинт, а це ставало цілою проблемою. У мене бабуся, коли ми ховалися у погріб, впала, і ми довго не могли зупинити кров, тому що не було навіть таких елементарних речей, як бинт і перекис.