Гаращенко Алла, вчитель, Опорний заклад освіти «Баришівський ліцей» Баришівської селищної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Яке коротке слово, а скільки болю, відчаю, горя, сліз у ньому. Вона чорним смутком пройняла серце, торкнулася кожної української родини. Брат пішов на брата, наче Каїн на Авеля, але  вірю, що буде покараним.

24 лютого 2022 року… Сумний ранок… Вибухи… Київщина і Сумщина… Дві рідні сторони. Мав бути звичайний ранок, звичайний день, звичайні уроки в школі, до яких наполегливо готувалась, повинна була вкласти в оті голівки такі потрібні знання з української мови, розповісти на уроках української літератури про минуле нашого народу, проаналізувати поезії, дати характеристику головним героям творів, які вивчали на попередніх уроках. Та й обговорити плани на майбутнє.

Але ні… Усе перекреслила безжальна війна.

Я повинна була відправити чоловіка до Івано-Франківська (у нього на кілька днів була робота), я повинна була зібрати доньку до школи, одягти красиву сукню, чорні ботильйони, узяти сумку із перевіреними зошитами своїх учнів і піти на улюблену роботу. Дзвінок від рідних із маленького села Боромлі, що на Сумщині, усе залишив на своїх місцях.

Мама розповіла, що усю ніч вони чули вибухи, а коли розвиднілось, то селом їздили танки тих клятих рашистів, на роботу нікому сказали не йти.

І я сиділа довго непорушно, якість моторошні думки лізли в голову. Наші рідні були там, а ми залишались далеко від них. Тут, у Баришівці, прожили 15 років, створивши своє гніздечко, але кожного місяця навідуючись до рідних, на маленьку Батьківщину, де залишались такі приємні спогади про дитинство, про перше кохання, про друзів, однокласників, кумів.

І ось ці дні початку війни виявились страшними, болючими. Добре, що була підтримка чоловіка, доньки.

Переживала за свою родину, а ще більше за рідних, які залишились на місяць в окупації, коли зв’язку майже не було, інколи долітало тільки коротке повідомлення зі словами “Як ви?” Відповідь чекали довго. Світла не було через постійні обстріли сусідніх сіл і міст. Разом із чоловіком і донькою проживали місяць у тітки.

Дуже боялись. Сиділи постійно в підвалі, виходили поїсти, погрітись.

Уранці, 27 лютого, мені наче шаблею різонули по тілу, коли по той бік телефонної розмови почула страшні слова, що бабусі не стало. Це не можна пояснити словами, ти це розумієш, але не можеш із цим змиритись. Ця рана залишається відкритою, вона не гоїться, постійно болить. Моя бабуся, моя рідненька, та, яка “навчила нас усіх по совісті жити”, яка завжди чекала біля воріт, “тихо пішла за межу”. Не може сприйняти цього моє серце, не пробачу, ненавиджу війну й тих, хто її розпочав.

Наше життя продовжується, а разом із ним довгі сигнали “Повітряної тривоги”, гудіння шахедів, вибухи та очікування хлопців із фронту.

Я впевнена, війна обов’язково закінчиться перемогою українців, які кожен день, хвилину, секунду моляться за це, донатять, волонтерять, допомагають тим, хто цього потребує. А ми, завдяки Збройним Силам України, мужнім воїнам, бравим хлопцям, коли випадає нагода, з’являється вільний час, їдемо до батьків, до мальовничого полуничного краю, що на Сумщині.

Допомагаємо садити город, згадуємо бабусю й живемо далі, наперекір тим жахливим подіям, які нас ніколи не зламають. Бо ми є український народ, нація сильних і непереможних.