Балабас Сабіна, 10 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №39 "Школа-родина"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Матієнко Олена Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це те, чого ніхто не може передбачити, навіть у найсміливіших або найстрашніших думках. До того, як вона прийшла в наше життя, я, Сабіна, жила в Херсоні, маючи безтурботне дитинство, оточене рідними, друзями, святами і звичайними буденними радощами. Я була щасливою, не думаючи про небезпеку або труднощі, які можуть прийти в моє життя.

Але все змінилося 24 лютого 2022 року.

У той ранок, коли все почалося, я вперше почула звук обстрілів. Моя родина була в паніці, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Перш за все, ми зібрали аварійні валізи, закупилися продуктами і водою, увімкнули новини, намагаючись хоч трохи зрозуміти, що відбувається. Мій тато відразу поїхав до центру міста, щоб запастися бензином. Він стояв у величезній черзі до вечора. У цей час до нас з'їхалися всі рідні – ми були разом, намагаючись підтримати одне одного в цей момент страху. Обговорюючи подальші дії, ми прийняли рішення виїхати до маленького села під Кропивницьким до дядька. Ми поїхали з Херсона буквально за 20 хвилин до того, як почалися нові обстріли.

Мені тоді було 13 років, і я навіть не могла уявити, що таке війна. Але в той момент я побачила її на власні очі: танки, літаки, військові пости. Але то було ще квіточками.

Перебуваючи у дядька, ми прожили там пів року. Було тихіше, але тривога не зникала. Влітку моя сім'я вирішила переїхати у Кривий Ріг, де було більше можливостей. Там жила моя бабуся, і це здавалося безпечним місцем для життя. Ми знайшли квартиру, оформили статус ВПО, і батьки знайшли роботу. Життя почало повертатися до якоїсь подоби нормальності, але я продовжувала мріяти повернутися додому.

Коли ми дізналися, що Херсон звільнили, ми чекали кілька місяців, щоб навідатися додому. За два роки я так сумувала за своїм містом і друзями, що сльози текли, поки ми їхали до рідного дому.

Але місто, яке колись було для мене яскравим і кольоровим, перетворилося на сіру пляму: міни, уламки, зруйновані будинки. Це було боляче бачити. Але зустріч з друзями була найщасливішим моментом у цьому році. Ми гуляли два тижні без упину, відчуваючи себе безтурботними, як раніше.

Однак, коли ми повернулися в Кривий Ріг, доля завдала нового удару. Мій дідусь, який завжди був для мене опорою, помер.

Він не раз говорив, що відчуває свій кінець, і перед від'їздом з Херсона сказав, що, ймовірно, більше не повернеться. Ці слова залишилися в моїй пам'яті назавжди. Він пережив величезний стрес через війну, і це, напевно, прискорило його кінець. Йому було 70 років, і він завжди казав, що не очікував, що на старість припаде війна.

Після його смерті, моє дитинство закінчилося.

Дідусь просив поховати його біля бабусі в Херсоні, тож ми поїхали назад. Це була трагічна і болюча подорож. На той час, ми остаточно вирішили залишитися в Херсоні. Через постійні переїзди ми втратили квартиру в Кривому Розі, і залишилися в небезпечному місті, де обстріли тривали.

Я залишилася одна – всі мої друзі виїхали за кордон.

Ці три роки війни змінили мене, мій світогляд, моє життя. Я відчула, що кінець дитинства прийшов занадто швидко, але війна навчила мене цінувати кожен момент, кожну мить спокою і радості. Я мрію, що одного дня зможу виїхати за кордон, де буде безпечніше, але поки я тут, у Херсоні, з надією на краще майбутнє.