Харкова Анна, 9 клас, Голозубинецький ліцей Дунаєвецької міської ради

Ввчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Ілона Олегівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

В цьому есе я хочу розповісти про особисту історію і власні переживання стосовно «національної трагедії», а саме, повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України. Та як це виглядало зі сторони звичайного підлітка з Херсонщини. 

Початок. 22 лютого 2022 року - батьки привезли мене у моє рідне село з чудового міста Херсон, щоб я змогла продовжити навчання в, на той час, живій і не пошкодженій обстрілами школі. Проте не склалось…

24 лютого 2022 року - ключовий день в моєму житті, навіть «переломний». Я прокинулась від шуму: то моя бабуся метушилась і збирала речі. Вона ж розповіла про наступ російських військ.

Я була готова до цього, і розуміла, що щось має початись, тому що переддень ми з батьками розмовляли на цю тему, тому діяли ми досить стримано і спокійно. На той час ще було не відомо , що нас чекає далі. Я ввімкнула новини, телевізійний марафон, де було показано кадри руйнувань та наслідки російської навали.

Згодом по мене приїхали мама і тато. Ми пропонували бабусі їхати з нами, але вона відмовилась. Досі шкодуємо, що не вмовили її тоді. 

Що ж було далі? Ми в дорозі, проїжджаємо через славнозвісний Антонівський міст, як раптом, у дзеркалах заднього виду, з’являється загарбницька військова техніка. Нескінчені затори на АЗС, шалений натовп біля банкоматів, в магазинах порожньо - склалося враження, що настав апокаліпсис. Далі були вибухи, обстріли, авіація, битва на мосту. Були й моменти, коли від потужних вибухів «танцювали» вікна.

На жаль, цей день і почуті звуки так званої ‘спецоперації’ я не забуду ніколи, вони фактично викарбувались в моїй пам’яті. 

План відступу був добре вивчений і спланований, на нас  «чекає» Хмельницька область. Ми виїхали на ранок 25 лютого, щойно почало світати. Знову ж затори, і відчуття, що вони нескінченні. Але й тут не без перешкод, моя улюблена старша сестра категорично відмовляється виїжджати з Миколаєва, причиною цьому стала відмова бабусі їхати з нами. Але після довгих переконань, вона все ж таки погоджується, і ми продовжуємо свій шлях.  

Спершу, я трималась досить «героїчно», але згодом психіка одинадцятирічної дівчинки почала здаватись. Мабуть головним подразником було запитання : «А що ж чекає на нас віднині?»

Через замінування та підриви мостів, дорога видалась занадто складною. Декілька разів були вимушені шукати нові маршрути, тож ми дістались назначеного місця через 18 годин, хоча планували значно швидше… Прибули до мого татуся на батьківщину, де нас чекали мої дідусь і бабуся. Перші кілька діб пройшли емоційно напружено, моя нервова система намагалась захиститись на стільки на скільки була здатна, але не виходило.

Маю зазначити, що й зараз вона не є «здоровою», мене часто наздоганяють тривожні думки.  

У подальшому вирії днів я загубила рахунок дат. Пристосуватись до нового середовища було напрочуд складно. І коли все більш-менш почало налагоджуватись прийшла страшна звістка: мій любий татусь йде добровольцем на фронт. Те, що мені було важко це усвідомити, це не сказати нічого. Згодом, звісно, я змирилась, бо розумію, що якщо кожен буде сидіти вдома, то на наших землях пануватимуть окупанти. 

11 листопада 2022 року Збройні сили України звільнили Херсон, який перебував під російською окупацією протягом 8 місяців. Це була дуже приємна новина, але, на превеликий жаль, моя домівка знаходиться на лівому березі і від першого дня там панує «російський світ».

Настільки боляче, що рідний край в якому ти зростав належить чужинцям, і ти ніяк не можеш на це вплинути, і ти не в змозі допомогти близьким людям, які знаходяться в «сітці ворога».  

Пройшло 1000 днів, не зрозуміло скільки пройде ще, і скільки воїнів, які боронять нашу неньку не повернуться додому. Та я щиро сподіваюсь, що ми зможемо подолати російського ворога, але якою дорогою ціною це буде. Кожного дня наша країна зазнає непоправних втрат, гинуть доньки і сини, а кожен день – це боротьба за мирне небо та майбутнє. Проте вірю, що ми захистимо наш суверенітет і повернемо кожен клаптик землі. 

Сподіваюсь, що моя історія комусь припаде до душі. Однак хочу зазначити, що кожен громадянин України має свою власну історію, тож ми повинні поважати усіх і кожного.

Поки є єдність народу - доки й живе нація!