Наша родина була змушена залишити рідний Харків, щоб урятувати дітей від війни. Наш дім частково постраждав унаслідок бойових дій, а життя, яке ми будували багато років, залишилося позаду. Напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого, ми святкували перший ювілей нашого молодшого сина Артема - йому виповнилося десять років. Ми навіть не могли уявити, що вже наступного дня святковий торт діти доїдатимуть у сховищі.

24 лютого став найстрашнішим днем у нашому житті. Я, за звичкою, пішла на роботу, а чоловік залишився вдома з дітьми, бо мав вихідний. Саме того дня я вперше почула сирену, спустилася до бомбосховища і відчула справжній страх за життя своїх дітей. Вони прокинулися від перших вибухів. Спочатку ніхто не міг повірити, що почалася справжня війна. Старший син Олег намагався триматися мужньо, а молодший Артем був дуже наляканий. Саме тоді у нього з'явився нервовий тик, який став наслідком пережитого страху.

Майже кілька днів ми майже безперервно жили у підвалі. Вибухи ставали дедалі сильнішими, стіни здригалися від ударів, а запаси їжі та води швидко закінчувалися. Ми з чоловіком обмежували себе в їжі, щоб вистачило дітям. Коли стало зрозуміло, що бойові дії не припиняться найближчим часом, ми прийняли рішення евакуювати дітей. Дорога до Сумської області, де нас прихистили родичі, була дуже важкою, проходила під обстрілами і супроводжувалася постійним відчуттям страху та відчаю.

Ми сподівалися, що нарешті будемо у безпеці, але згодом і там ситуація почала погіршуватися. Повітряні тривоги та вибухи знову стали частиною нашого життя. Діти дуже налякані, морально виснажені, а у молодшого сина періодично загострюється нервовий тик. Ми неодноразово зверталися по допомогу до психологів, відвідували індивідуальні та групові заняття, щоб допомогти дітям впоратися з пережитим. На жаль, їхати нам більше нікуди, тому ми змушені залишатися тут і щодня чекати миру.

Ми дуже мріємо про Перемогу і про повернення додому, до нашого рідного Харкова. Найціннішою річчю, яка збереглася у нашій родині як символ початку війни, стала м'яка іграшка, подарована Артемові на його десятиріччя 23 лютого. Він не випускав її з рук увесь час, поки ми залишали Харків, і для нас вона назавжди залишиться нагадуванням про день, коли дитяче свято змінила війна.